«Українці — експерти з виживання, а жити не вміють»: Ресурсні поради вчителям

Під час EdCamp Educator 2024 у Києві знаний військовий психолог Віталій Шмаргун влаштував ресурсну зустріч для освітян. Він поділився «правилами життя», до яких варто дослухатись вчителям під час війни, аби не вигоріти дотла. То як учителю рятувати свою психіку в скрутні часи? Записали головні поради військового психолога.  

Експерт:

Віталій Шмаргун,
доктор психологічних наук, професор кафедри психології НУБіП України, психолог колцентру «Варто жити»: лінія психологічної підтримки військових та близьких

10 спостережень Віталія Шмаргуна про
психологічний стан учителів в Україні

Від учителя очікують, що він має бути «індикатором стабільності» в класі.

Вчителі вразливі. Їх часто роблять «винними», а як з ними правильно комунікувати — чомусь досі немає конкретних правил.

Освітні втрати — це не тільки діти, які виїхали за кордон через війну, чи програлини в знаннях. Освітні втрати — це здоров’я вчителя, який викладає у війні.

На одному полюсі — здоровий, адаптивний, гнучкий психотип. На іншому — невротичний, низькоадаптивний, стурбований. Посередині — умовна норма. В українських вчителів часто спостерігаю поєднання умовної норми та невротичного типу.

Кожній українській школі потрібен майданчик для ефективної комунікації. Щоб учителі могли без вагань і сумнівів озвучити те, що турбує, і не боятись «покарання» чи ігнорування.

Нині українські вчителі дуже сепаровані. Так, вони закривають свій сегмент, висловлюють побажання керівництву. Але вже змирились із тим, що «не факт, що їх почують». А швидше за все — їх не чують узагалі.

Спеціальність вчителя дуже енергозатратна і її представники часто стикаються з психологічним вигоранням. В Україні під час війни множте цю тенденцію на три.

Батьки часто приводять дітей до школи в Україні зі словами: «Зробіть із нього особистість». При цьому не розуміють, що педагог може навчити плавати, а от особистість формує родина.

Складність роботи вчителя полягає в тому, що від вас «багато хочуть». А психологи б сказали: «У вас мало ресурсу».

Психологічна допомога вчителям має бути здійснена на основі формування спеціальних платформ, куди залучають топ-фахівців, абсолютно індиферентних до вашого керівництва. Шкільні психологи для цієї цілі — «шлях у нікуди».

Що таке психологічна безпека?

Психологічна безпека — захищеність вашої свідомості від зовнішніх впливів, які поза вашим бажанням можуть змінювати поведінку, настрій та стан.

4 неочевидні фактори, від яких
залежить психологічна безпека

Фахівці з безпеки виділяють мінімум 4 фактори, що впливають на психологічну безпеку:

Фізичне здоров’я

Підтримуйте своє здоров’я регулярними чек-апами головних систем, збалансованим харчуванням (тарілка здорового харчування — м’ясо-каша-овоч-фрукт), сном, загартовуванням, помірними фізичними навантаженнями.

Психологічне здоров’я

Це система цінностей, яка обумовлює ваше ставлення до себе і до інших людей та світу в цілому. Чимало українців сприймають світ як суцільну загрозу. Якщо довгий час нічого недоброго не відбувається, людина може відчувати «тремор» — мовляв, ну має щось статися! А то вже тиждень без потрясінь, «розрядки» немає.

Духовне здоров’я

Духовний статус визначається усвідомленням своєї місії.

Соціальне здоров’я

Визначається рівнем співпадіння особистісного та професійного самовизначення. А також рівнем задоволеності соціальним статусом. «Ставлення до вчителя — це державна політика, яка свідчить: сильна ця держава чи слабка,» — так говорив Отто фон Бісмарк. А моє бачення таке: героями періоду ковіду були лікарі, героями нинішного часу є військові. А після війни героями стануть енергетики, сантехніки й вчителі. До вчителів прийдуть, коли помітять інтелектуальний колапс нації.

«Українці — експерти з виживання, а жити ви не вмієте»

Одним із зовнішніх впливів, який напряму зараз впливає на психологічну безпеку українців — медіа. Ми навіть не усвідомлюємо, як ЗМІ можуть маніпулювати нами, а ми й не помічаємо. Українці у війні — ідеальний «плацдарм» для проведення експериментів і досліджень. Усі розвідки світу, науково-дослідні інститути працюють зараз тут, вивчають поширення соціальних настроїв, виникнення міфів, розшарування людей за кластерами, «соціальні вибухи» і багато іншого. Відтворити щось подібне в лабораторних умовах — неможливо.

Я чув запитання від людей, причетних до вищеописаних структур: «Як же ви можете розвиватись, якщо оцінюєте людей за належністю до того чи іншого кластера? Адже у вас «медсестри гірші за лікарів», «вчителі — за директорів», а «генерали кращі за солдат». Від іноземних колег до мене також прийшла інша думка, яка надовго засіла в свідомість:

“…ви схильні «заморочуватись» над дрібницями, зловживаєте уявою”

«Українці — грандіозні експерти з виживання. А ось жити ви не вмієте». «Це ж чому?» — «Бо ви схильні «заморочуватись» над дрібницями, зловживаєте уявою, переживаєте через те, що з вами ніколи не трапляться. Чому ви не можете просто дозволити собі ЖИТИ?»

Я, своєю чергою, розумію, що «просто розслабитись та жити», як кажуть іноземці, нам заважають загальнонаціональний відчай і втома. Це той камінь, який українців тягне на дно.

Водночас, нас оточує реальність, у якій звичні способи розвитку цивілізації відійшли на другий план перед загрозами глобальної безпеки. Ми досі не навчені протистояти цим загрозам. Щоб добре все життя плавати — треба добре тренуватись усе життя. Щоб грати в футбол — треба цьому присвятити немалий шмат життя. Ще не минуло достатньо часу, щоб наше протистояння загрозам стало  «натренованим м’язом психіки». Так, є багато експрес-курсів, де вас можуть начебто навчити цьому. Але цьому не довіряйте: «швидке навчання» формує дилетантів.

“…загальнонаціональний відчай і втома. Це той камінь, який українців тягне на дно.”

Чому шукати сенс настільки важливо

Пошук сенсу життя є основною рушійною силою існування людини в цьому світі. Зараз дуже поширене явище «екзистенційного вакууму». Це відчуття порожнечі. Особливо вона відчутна з настанням вихідних, свят, вимушеної перерви на кшталт лікарняного.

Ви можете глибше зануритись у свої переживання, ставити собі запитання: «Якщо я не прийду в школу — хтось помітить?» Або: «Чи потрібні взагалі вчителі? Який у нас соціальний статус?» На жаль, відповідь у більшості випадків негативна. Якщо ж людина відчуває себе непотрібною, нівелюється й відчуття щоденного сенсу. Є тільки питання «Навіщо?» без відповідей. А річ у тім, що будь-хто з нас може подолати найсерйозніші виклики за умови знаходження у них СЕНСУ.

“…будь-хто з нас може подолати найсерйозніші виклики за умови знаходження у них СЕНСУ.”

Українці страшенно вигоріли:
навіть найбільш мотивовані й сильні

Пошук сенсу життя передбачає набуття нових навичок. А це означає необхідність вчитися. В екстремальних ситуаціях ми розкриваємо те, що закладено в нас природою, хоча протягом життя нас вчили переважно матеріалістичних речей. Проте значення генетики чомусь недооцінюємо. Те, якими ви є, багато в чому визначає саме хитросплетіння вашого генетичного коду.

“Пошук сенсу життя передбачає набуття нових навичок.”

Отже, ми маємо вчитися та максимально використовувати генетично закладений ресурс. Останнє — більш складна категорія. Бо внутрішній світ людини — неоднорідний від ступеню інтелекту та соціалізації до бажання професійного та особистісного самовизначення.

Я працюю з військовими, які проходили пекло — азовці, полонені з Оленівки, бійці полку Калиновського. Не можу розповісти всіх деталей, але точно озвучу загальну тенденцію: українці страшенно вигоріли за 2 роки широкомасштабної війни. Навіть найбільш мотивовані та сильні люди. Військові кажуть: «Не хочу повертатись із фронту тому що замість мене туди потрапить менш підготовлена людина. І, швидше за все, загине».

Попри все, навіть у найекстремальнішій ситуації, ви маєте усвідомлювати, навіщо ви робите ту чи іншу дію: для себе чи для людей, за гроші, для бога? Відчувати, як звучать ваші думки. Перепитувати себе, чи ви не підлаштовуєтесь під когось.

«А я можу помилитись?» — запитаєте ви. — Ні! Ми дуже часто схильні ховатись за фразами «не знаю», «подумаю ще». Та правда в тому, що ви ВСЕ ЗНАЄТЕ. Інше питання — на нас часто тисне необхідність продовжувати «грати» ту чи іншу соціальну роль, яка навіть може замінити нам реальне життя.

Зараз багато людей повертаються до нового світорозуміння. І це передбачає відмову від раніше засвоєних норм поведінки, звичок, правил і того хаосу, який переповнює наші голови. Альтернатива цьому — конкретні кейси, напрацювання.

Ви маєте точно знати, як приймати рішення, як відмовляти, як будувати діалог, і як конфліктувати. Як інвестувати та як розвиватися.

Як посилити життєстійкість?

«За що нам це?» — ви, певно, не раз у житті чули цю фразу чи й самі її вживали. Але це точно не про життєстійкість, ви наче відмовляєтесь від відповідальності за своє життя. До того ж, більшість речей, які з нами відбуваються, відносяться до сфери психіки та свідомості. І це точно не про «фатум», «долю» чи «карму». Єдиний варіант — брати відповідальність на себе та усвідомити, який слід ти залишаєш, проживши кожен окремий момент часу. І ні за що себе не картати.

Є чудова фраза, лишень вдумайтесь: «Щоб бути сміливим — треба спершу навчитися «здаватися сміливим». Прагніть перебувати в оточенні людей, на яких хочете рівнятись і бути схожими в тому чи іншому сенсі. Вивчайте детально їхню поведінку, манеру спілкуватись — абсолютно все.

«Щоб бути сміливим — треба спершу навчитися «здаватися сміливим».

Визначте цінності, які вас надихають. Що конкретно вам приносить натхнення? Ось я, наприклад, на запитання студентів про те, як відпочиваю, відповідаю: «Не напружуюсь!» Роблю прості речі, але з максимальним задоволенням і в повну силу. Тож скажіть чесно: «Вам подобається те, що ви робите?»

Подумайте, з якої з чотирьох сфер психологічної безпеки, про які ми говорили на початку, надходить імпульс, який вас «подразнює». Де збоїть? Чого не вистачає? Який із ресурсів — ваш дефіцитарний? Усвідомлення проблемної зони — перший крок до уникнення подразників, які знижують вашу життєстійкість.

Психоемоційна підтримка: в першу чергу
рятуйте себе, а не світ

Бережіть тих, хто дає вам ресурс. І втікайтеся та бійтеся тих, хто постійно «ниє», скаржиться (то пшениця заколосилась, то порося опоросилось — усе заважко). Ви не благодійний центр з надання психологічної допомоги, тож вміння казати «ні» — ваш потужний ресурс економії часу й сил. Якщо ви слухаєте скарги й невдоволення — то роботу якісно робити не зможете. Адже йдете на урок вже втомлені й «розбиті». Не намагайтесь врятувати світ. Врятуйте себе! Це база.

Нам важко це усвідомити, адже нас у дитинстві не вчили себе любити. Навпаки, ви могли чути: «так егоїстично чинити!» Але егоїзм та любов до себе — кардинально різні поняття. Ви ніколи не зможете по-справжньому любити іншу людину, якщо не в змозі полюбити себе. Те саме стосується поваги. Як ти можеш із повагою до когось ставитись, якщо до себе немає поваги?

Люди поводяться з вами так, як ви їм це дозволите. Не варто на когось навішувати ярлики — мовляв, він невихований, хамовитий, поганий. Замисліться: значить, у вашій поведінці є щось, що дозволяє цій людині ось так до вас ставитись. Незалежно від статусу — чи то директор школи, чи то завуч, чи перехожий. Але є ще один проблемний фактор — «загальне хамство»: якщо ви перебуваєте в «хамовитому середовищі», ваша нервова система сильно страждатиме, які б ви підготовані чи високоадаптивні ви не були.

Люди поводяться з вами так, як ви їм це дозволите.

Регулюйте рівень стресу «в ручному режимі». Саме так! Ви маєте знати, скільки відсотків страху для вас прийнятні. Адже страх — страшна у великих дозах емоція, яка потужно б’є по когнітивних функціях людини, блокує волю. Так і сформулюйте для себе питання: «Скільки відсотків страху допустимі для моєї життєдіяльності? 10 відсотків чи 20 чи може більше?» І відслідковуйте, коли рівень тривожності зашкалювати. Тоді потрібно одразу робити вправи на саморегуляцію та скидати із себе стрес-надлишок.

Поділитися цією статтею

Источник: www.osvitoria.media