Коли Ольга розлучилася після 27 років шлюбу, їй здавалося, що життя нарешті дасть перепочинок.
Чоловік пішов до молодої колеги, квартира залишилася за ним, і жінка переїхала до сина — «ненадовго, доки все втрясеться», розповідає кореспондент Біловини.
Але через півроку від близькості не залишилося й сліду: лише образа та тиша.
Ви пам'ятаєте той момент, коли вирішили поїхати до сина, і що тоді здавалося найправильнішим?
Так, це було майже автоматично. Я не хотіла бути сама. У сина простора квартира, поряд із роботою, він кликав: «Мам, приїдь, поживемо разом, все буде добре». Я тоді не бачила ризиків – просто хотіла трохи тепла. Мені здавалося, що я не вторгаюся, адже я мати, і в нас довіра.
Як складалися перші дні?
Спочатку все було навіть затишно. Ми снідали разом, я гладила йому сорочки, готувала вечерю. Він приходив пізно, і я раділа, що хоч хтось поряд. Але поступово я помітила, що йому ніяково.
Він зачиняв двері до кімнати, почав говорити, що затримається у друзів. Я намагалася не нав'язуватись, але всередині вже було тривожно.
У який момент напруга стала помітною?
Коли я почала «допомагати» надто активно. Мені не подобалося, як він їсть на дивані, як залишає кухоль біля комп'ютера, як зустрічається з дівчиною і не каже, коли повернеться.
Я говорила це спокійно, але він сердився. “Мам, я доросла людина, перестань контролювати”. А я не могла перестати — ніби жила колишньою роллю, де вона ще дитина.
Ви намагалися поговорити відверто?
Так, і це, мабуть, була найгірша розмова. Він сказав, що втомився почуватися гостем у власній квартирі. Я відповіла, що втомилася бути вічно зайвою. Ми обидва замовкли, але всередині все кипіло. Через тиждень він запропонував мені винайняти квартиру неподалік — «щоб усім було простіше». Я сприйняла це як зраду.
Що виявилося найболючішим у цій ситуації?
Не сам переїзд, а усвідомлення, що син виріс і не потребує моєї присутності. Я не вміла бути просто матір'ю на відстані. Мені здавалося, що якщо я не поряд, то втрачаю зв'язок назавжди. А він просто хотів дихати.
Ви зараз спілкуєтеся?
Рідко, але спокійно. Нещодавно він запросив мене у гості на вечерю, і я вперше прийшла без бажання щось виправити. Просто посиділи, побалакали. Я нарешті зрозуміла, що кохання не вимірюється кількістю часу під одним дахом. Іноді краще відпустити, щоб не зруйнувати те, що ще можна зберегти.
Якби повернути той момент, коли ви збирали речі до сина, ви поїхали б знову?
Мабуть, так. Тільки тепер я взяла б із собою не валізу звичок, а трохи поваги до чужих кордонів. Навіть якщо ця «чужа» — твоя власна дитина.
Читайте також
- Кращий друг продав свою частку в бізнесі: як довіра виявилася дорожчою за гроші
- Сусід по дачі встановив камери спостереження: як бажання «убезпечитися» стало приводом для конфлікту