Як заклади вищої освіти можуть ефективно реагувати на трансформації ринку праці та формувати нову якість освіти Від ШІ та інклюзії до мікрокваліфікацій: рішення для освіти й ринку праці
Протягом двох днів у стінах Київської школи економіки точилися жваві дискусії про те, як заклади вищої освіти можуть ефективно реагувати на трансформації ринку праці, підтримувати вразливі групи населення, впроваджувати інновації та формувати нову якість освіти в Україні.
«Форум – це не лише про зміст. Це ще й про середовище. І Альянс створює унікальний простір, де університети можуть говорити відкрито – не про звіти, а про сенси, про виклики, які стоять перед кожним. Тут не бояться визнавати, що щось не працює або що потрібна зміна підходу. І саме тому це так сильно: це живе, ціннісне середовище, де університети не ховаються за старими парадигмами, а говорять мовою сучасного світу. І слухають одне одного», – Ксенія Семенова, виконувачка обов'язків ректорки Національного авіаційного університету.
Форум складався з чотирьох тематичних панельних дискусій і практичних сесій у форматі «світового кафе». Панелі охопили найбільш нагальні теми сьогодення: залучення до навчання і праці ветеранів, людей з інвалідністю та дорослих неактивних на ринку праці; вплив штучного інтелекту на освіту і роль викладача; структурний розрив між університетською освітою та потребами бізнесу (skills mismatch); а також потенціал мікрокваліфікацій – короткострокових освітніх програм – для швидкої перекваліфікації фахівців.
Обговорення були відвертими, різнопозиційними, проте зосередженими на пошуку спільних рішень Учасники не лише аналізували проблеми, а й ділилися власним досвідом та напрацюваннями, що перетворило форум на дієву платформу для нетворкінгу й започаткування нових партнерств.
Інклюзивність та залучення ветеранів і дорослого населення до освіти та ринку праці
Першу тематичну панель було присвячено викликам залучення до навчання і працевлаштування ветеранів, осіб з інвалідністю та дорослих, які з різних причин випали з ринку праці. Дискусія розпочалася з ключового питання: чи варто виділяти ветеранів як окрему групу на ринку праці, чи ж інтегрувати їх на загальних засадах?. Учасники мали різні погляди, утім зрештою дійшли згоди: суспільство має адаптуватися до потреб ветеранів, а не навпаки.
«Зрештою, ми знайшли точки дотику. Спільнота ветеранів все одно потрібна. Але важливо, щоб не вони змінювалися під суспільство, а навпаки – суспільство розуміло їхні потреби та адаптувалося до них», – підкреслила Уляна Кульчицька, заступниця ректора з питань управління персоналом Українського католицького університету.
Ця думка задала тон подальшій розмові, розширивши фокус від суто ветеранської проблематики до ширшого контексту інклюзивної освіти. Спікери зазначили, що доступ до освіти має бути забезпечений для всіх вікових категорій і станів здоров’я – не тільки для молоді, а й для людей середнього і старшого віку, для осіб з інвалідністю, тих, хто потребує перепідготовки або реабілітації. Це важливо не лише з погляду соціальної відповідальності, а й з огляду на потреби ринку праці, який зацікавлений у максимально повній реалізації людського потенціалу.
«Сьогодні освіта має бути доступною для всіх – від молоді до людей старшого віку. Це не лише питання соціальної відповідальності – це потреба ринку праці, яка відповідає інтересам як роботодавців, так і всього суспільства», – наголосила Уляна Кульчицька, підсумовуючи цю думку.
У ході дискусії окреслено низку системних перешкод на шляху інклюзивності в освіті та працевлаштуванні ветеранів і вразливих категорій населення. Зокрема, відзначено суттєві регіональні відмінності на ринку праці: різні області України мають різний попит на фахівців і галузеву специфіку, що ускладнює створення універсальних програм підготовки ветеранів і дорослих.
По-друге, у малих громадах бракує доступної інфраструктури – адаптованих освітніх програм, безбар’єрного транспорту, інклюзивного середовища – що створює бар’єри для осіб з інвалідністю та інших уразливих груп. Також освітні програми часто не враховують специфіки навчання дорослих: люди старшого віку мають інший ритм життя, мотивацію і потребують індивідуальних форматів навчання.
Важливий виклик – фрагментарність державної політики: відсутня узгодженість дій між різними міністерствами (Мінвет, Мінсоц, МОН), місцевою владою та закладами освіти щодо навчання і підтримки ветеранів та інших категорій.
Окремо наголошено на проблемі відсутності визнання короткострокового навчання: ані держава, ані роботодавці наразі не мають механізмів визнання результатів неформальної чи короткотермінової освіти, що ускладнює перепідготовку дорослих.
І нарешті, учасники звернули увагу на психологічні та комунікаційні бар’єри: ветерани й люди з бойовим або травматичним досвідом часто відчувають недовіру до інституцій, стигматизацію та відчуження, а роботодавці й колективи не завжди вміють правильно взаємодіяти з такими людьми. Усе це гальмує успішне повернення цих груп до навчання і роботи.
«Коли ми говоримо про працевлаштування ветеранів або людей, які повертаються з війни, – це не просто питання соціальної відповідальності. Це насамперед питання трансформації самих громад, де ці люди живуть. Якщо ми не запропонуємо їм місця, де вони зможуть реалізуватися, – ми отримаємо відчуження і фрагментацію. Потрібно переосмислювати робочі процеси, адаптувати місця праці, вести відкриту комунікацію. Бо мова йде не тільки про зайнятість, а про повернення до повноцінного життя», – зазначає Андріана Костенко, завідувачка кафедри психології, політології та соціокультурних технологій Сумського державного університету.
Для подолання окреслених бар’єрів спільнота форуму напрацювала низку рекомендацій. Передусім постала необхідність проводити дослідження освітніх потреб дорослого населення на рівні громад і регіонів – зокрема ветеранів та людей з інвалідністю – щоб програми навчання були дійсно релевантними запитам на місцях.
Як один із практичних підходів до залучення ветеранів і осіб з інвалідністю було запропоновано формати навчання за принципом «рівний – рівному»: коли у ролі наставників, рекрутерів або фасилітаторів виступають люди з подібним досвідом (ветерани, люди з інвалідністю, представники громад). Такі наставники здатні краще розуміти потреби своїх підопічних і будувати довірливі стосунки.
Важливим напрямом є розвиток горизонтального нетворкінгу між університетами: обмін успішними практиками підтримки студентів з вразливих груп, спільна розробка програм тощо. У самих освітніх програмах рекомендовано інтегрувати компоненти психологічної підтримки – від елементарної психоедукації до груп взаємодопомоги й коучингу для студентів, що повертаються до навчання.
Для роботодавців пролунала пропозиція підвищувати обізнаність бізнесу щодо інклюзії – проводити тренінги для менеджерів і HR малого та середнього бізнесу про особливості роботи з ветеранами, адаптацію робочих місць, подолання стигми.
А університетам варто інституціоналізувати інклюзію, закріпити політику інклюзивності у своїх стратегіях розвитку з чіткими цілями та показниками прогресу.
Штучний інтелект в освіті
Не менш актуальною була друга панельна дискусія, присвячена впливу штучного інтелекту (ШІ) на сучасну освіту і ринок праці. Цифрові технології стрімко трансформують освітні практики та висувають нові вимоги до компетентностей випускників. Учасники обговорили, як саме інструменти ШІ – зокрема великі мовні моделі на кшталт ChatGPT – можуть підтримувати освітній процес, розширюючи можливості викладачів і студентів.
Водночас звучали й побоювання: чи не призведе тотальна цифровізація до втрати якості навчання? Чи не замінять розумні алгоритми живого викладача? Які ризики для академічної доброчесності несе широке використання ШІ студентами?
Ці питання сьогодні на часі для всіх університетів, тож дискусія вийшла жвавою і насиченою практичними кейсами. Спільною точкою згоди став висновок, що ігнорувати ШІ в освіті вже неможливо – його потрібно конструктивно інтегрувати.
«Спільний знаменник, якого ми досягли, – це розуміння, що ігнорувати штучний інтелект зараз не можна. Це вже не питання вибору, а реальність. Кожен викладач чи вчитель має ознайомитися з потенціалом таких інструментів, як чат GPT, і зрозуміти, як вони можуть допомогти у навчанні», – наголосив один зі спікерів, Артур Пройдаков, переможець Global Teacher Prize Ukraine 2021.
При цьому більшість учасників погодилися, що ШІ не замінить викладача, але змінить його роль Зокрема, в епоху доступності будь-якої інформації онлайн педагог більше не може бути лише джерелом знань – натомість його місія зміщується до ролі наставника і ментора, який вчить студентів критично мислити, перевіряти інформацію та застосовувати її на практиці.
Спікери окреслили низку викликів, з якими стикається сучасна система освіти у зв’язку з бурхливим розвитком ШІ. Перший – це так звана «кліпова» свідомість молоді, сформована на тлі збільшення часу перед екранами: студентам все важче сприймати великі обсяги абстрактної інформації, вони звикають до дуже стислого, яскравого контенту.
Другий виклик – масове поширення великих мовних моделей (LLM), через яке традиційні завдання на реферативне опрацювання інформації чи написання есе втрачають сенс (ШІ може згенерувати текст за секунди). Це породжує дилему екстерналізації знань: з одного боку, студенти можуть не бачити потреби завчати факти, коли вся інформація доступна онлайн, з іншого – критично оцінити якість інформації та її релевантність без базових знань дуже складно.
Третій блок проблем – деформація традиційної ролі викладача і питання академічної доброчесності. Якщо викладач більше не монополіст знань, він має переосмислити свої підходи до навчання; одночасно і викладачі, і студенти стикаються з етичними питаннями: як допустимо використовувати ШІ для навчальних завдань, де межа між допомогою і порушенням доброчесності.
Нарешті, динаміка ринку праці робить невизначеним навіть те, які професії й навички будуть затребувані за кілька років, тому університетам важко планувати зміст освіти на випередження.
Для адаптації освіти до цифрової ери учасники Форуму запропонували ряд стратегій:
- по-перше, потрібні нові формати подачі матеріалу і контролю знань, що враховують зміну сприйняття: більше інтерактивності, візуалізації, практика замість суто текстових завдань;
- по-друге, роль викладача має трансформуватися – він більше не «живий підручник», а навігатор по складній інформаційній екосистемі, який навчає орієнтуватися в умовах невизначеності та розвивати критичне мислення;
- практичний інструмент – впровадження так званих «перевернутих завдань»: коли студентів оцінюють не за готовими відповідями (які ШІ може знайти або згенерувати), а за вміння правильно поставити питання, знайти проблему, запропонувати власний підхід.
Також рекомендується активніше використовувати гейміфікацію та групову роботу, щоб підвищити мотивацію до навчання елементами змагальності та співпраці – те, чого алгоритми не здатні повністю симулювати.
Ще одна ідея – створювати у навчальному процесі «оази» цифрового детоксу: спеціальний час і простір для повільного мислення, читання великих текстів, глибинних дискусій без гаджетів, щоб протидіяти звиканню до надто швидкого споживання інформації.
Попри технологічну спрямованість, освіта має продовжувати розвивати суто людські якості – етичність, креативність, інтуїцію – тому ці аспекти слід інтегрувати в програми як ключові результати навчання. І звісно, сьогоднішнім студентам необхідно дати навички грамотного використання ШІ-інструментів, аби вони вміли ефективно застосовувати штучний інтелект у роботі та навчанні, розуміли його обмеження і ризики.
«Skills mismatch»: розрив між освітою та потребами ринку праці
Третя панельна дискусія виявилася однією з найдинамічніших. Її тема – «skills mismatch», тобто розрив між тим, чого навчають в університетах, і тим, чого насправді потребує сучасний ринок праці. Спікери з закладів освіти, бізнесу та органів влади відверто аналізували причини цього явища і шукали шляхи, як зменшити прірву між освітою та економікою.
Було відзначено, що нині трикутник «випускник – роботодавець – університет» фактично не є єдиною екосистемою: кожен діє окремо, у власній площині, без достатньої координації Тому ініціатива змін повинна виходити від університетів – саме вони здатні стати координаторами, які об’єднають зусилля всіх сторін на благо розвитку людського капіталу.
На думку учасників, проблема skills mismatch має системний характер. Серед головних причин названо швидкий технологічний прогрес, за яким навчальні плани не встигають оновлюватися. Університети часто продовжують вчити за програмами, що відставали від реалій ринку на 5–10 років.
Друга причина – відсутність узгодженості між стейкхолдерами: немає налагоджених механізмів співпраці та комунікації між бізнесом, державними структурами й закладами освіти. Як наслідок, виникають дисбаланси на ринку праці: перенасичення фахівців у одних сферах при гострому дефіциті кадрів в інших, критично важливих для економіки.
Окремо зазначалося відставання змісту освіти від сучасних вимог – стандартні освітні програми оновлюються повільно, через бюрократичні процедури та відсутність мотивації до змін. Це пов’язано і з тим, що часом університети втрачають своє ціннісне ядро і місію, намагаючись одночасно задовольнити застарілі нормативи та нові виклики, у результаті не досягаючи успіху ні там, ні там.
Також обговорювалося, що система не стимулює залучення до викладання практиків з індустрії – фахівців, які мають актуальний досвід, – через бюрократію та фінансові обмеження. Усі ці фактори разом і створюють прірву між отриманим дипломом та реальною кваліфікацією випускника.
«Сьогодні університет – це не просто інституція, яка передає знання. Він має стати центром бачення, яке дозволяє студенту не тільки вивчити професію, а й зрозуміти, як ця професія вписується в динамічний ринок праці. Ми маємо формувати людей, які не тільки шукатимуть роботу, а й зможуть її створювати. І це потребує зовсім іншого мислення – більш системного, стратегічного. Потрібні гнучкі траєкторії, міждисциплінарність, здатність думати в категоріях зв’язків і наслідків», – стверджує Микола Скиба, експерт напряму «Освіта» Українського інституту майбутнього.
Під час панелі та подальшої роботи в групах учасники напрацювали кілька стратегічних напрямів, що допоможуть скоротити невідповідність між освітою і вимогами ринку.
Один із запропонованих кроків – створення постійного Аналітичного центру при університетах (чи Альянсі університетів), який би відстежував тенденції ринку праці, прогнозував потребу в тих чи інших навичках та інформував заклади освіти для коригування програм. Такий центр міг би стати своєрідним мостом між університетами й економікою.
Другий напрям – розширення форматів співпраці між всіма учасниками: регулярні зустрічі університетів з бізнесом, стажування викладачів на підприємствах, залучення роботодавців до розробки освітніх стандартів тощо. Важливо вибудувати сталий «win-win» – партнерство з роботодавцями, коли бізнес інвестує в освітні програми (через гранти, обладнання, експертизу), а університети готують для нього потрібних фахівців.
Третій ключовий крок – активна розробка короткострокових програм і мікрокваліфікацій у співпраці з ринком праці. Йдеться про те, щоб університети гнучко реагували на конкретні запити компаній, запускаючи курси перепідготовки, сертифікатні програми під конкретні компетентності. Для цього необхідно і на державному рівні запровадити більш гнучкі нормативи та політики – надати ЗВО автономію у визначенні тривалості та формату програм, спростити ліцензування нових курсів.
Також університетам радять формувати пул викладачів-практиків на постійній основі – запрошувати фахівців з бізнесу викладати або консультувати розробку програм, щоб навчання було максимально прикладним.
«Проблема невідповідності між освітою і потребами ринку – це не про один компонент. Це про всю екосистему. Зміни потрібні в законодавстві, у форматах навчання, у самій логіці підготовки. Наше завдання – не просто реагувати на зміни, а випереджати їх, моделювати майбутнє. Якщо університети не стануть лідерами цих змін, – хтось інший стане. І тоді питання буде не в актуальності знань, а в актуальності самих інституцій», – каже Андрій Подлевський, проректор з науково-педагогічної роботи, розвитку та комунікацій Національного університету водного господарства та природокористування.
У підсумку панелі всі погодилися, що випускник майбутнього – це не просто носій вузької спеціальності, а багатогранна особистість із сильними «soft skills». Критичне мислення, адаптивність, здатність до швидкого навчання, емоційний інтелект – саме такі довготривалі компетентності дозволяють молоді виживати й процвітати в умовах постійних змін. Університети мають забезпечити розвиток цих навичок, навіть якщо ринок вимагає терміново закривати конкретні технічні вакансії.
Мікрокваліфікації: потенціал короткострокових програм та стандартизація
Остання панельна дискусія була присвячена феномену мікрокваліфікацій і реформі професійної освіти. Мікрокваліфікації (або мікрокреденціали) – це короткострокові освітні програми, що надають вузький набір практичних навичок і підтверджуються відповідним сертифікатом.
В умовах швидких змін на ринку праці та розвитку цифрових технологій мікрокваліфікації розглядаються в усьому світі як ефективний інструмент для оперативної перепідготовки та безперервного навчання фахівців.
Для України, яка сьогодні перебуває у процесі повоєнного відновлення економіки, впровадження мікрокваліфікацій – це і виклик, і можливість: виклик, бо потребує змін у нормативній базі та мисленні, а можливість – бо дозволяє інтегруватися в європейський освітній простір нового покоління.
Обговорення цієї панелі зосередилося на двох аспектах: чи здатні мікрокваліфікації стати повноцінною відповіддю на skills mismatch і які умови потрібні для їхнього розвитку в Україні. Університетські менеджери й представники бізнесу відверто окреслили нинішні проблеми.
Перш за все, відсутній єдиний державний стандарт щодо мікрокваліфікацій – немає чіткого визначення, скільки кредитів ECTS має містити така програма, яких вимог вона має дотримуватися, як документувати результати навчання. Через це кожен заклад трактує мікрокурси на власний розсуд, що заважає визнанню і довірі.
Друга проблема – недостатня довіра роботодавців до мікрокредитів: поки не існує прозорих механізмів валідації та сертифікації цих програм, бізнес обережно ставиться до сертифікатів небазової освіти.
Третій виклик – інституційна ізольованість: більшість університетів досі не інтегрують мікрокваліфікації у свої освітні траєкторії, вони існують десь на периферії системи, відтак студенти не мотивовані їх здобувати.
Четверте – відсутність системи контролю якості: немає органів чи експертних рад, які б моніторили зміст і результати мікрокурсів, через що їх рівень може бути дуже різним і в цілому довіра низька.
Також регуляторно не визначено, як співвідносяться мікрокваліфікації з Національною рамкою кваліфікацій (який рівень дають) та з наявними освітніми ступенями.
І, нарешті, низька обізнаність – і серед викладачів, і серед студентів, і серед роботодавців чимало тих, хто взагалі не чув про мікрокреденціали або не розуміє, навіщо вони потрібні. Усе це гальмує використання коротких програм, тоді як потреба у швидкому оновленні навичок постійно зростає.
Учасники дискусії окреслили кілька першочергових кроків, потрібних для розкриття потенціалу мікрокваліфікацій. На державному рівні необхідно розробити національний стандарт мікрокваліфікацій, що визначатиме мінімальні вимоги до змісту, обсягу (наприклад, 1–15 кредитів ECTS), форми оцінювання та документування результатів таких програм. Паралельно слід створити механізм визнання (валідації) мікрокваліфікацій – наприклад, через залучення до оцінювання професійних асоціацій та роботодавців, особливо на галузевому рівні.
Університетам рекомендовано інтегрувати мікрокурси у свої освітні програми – робити їх вибірковими компонентами бакалаврських/магістерських програм або принаймні додатками до дипломів, щоб студенти бачили користь і офіційний статус таких кваліфікацій.
Також пропонувалося створити незалежну раду з якості мікрокваліфікацій – наприклад, під егідою Альянсу університетів – яка б напрацьовувала критерії якості та здійснювала експертизу нових курсів.
Важливо визначити й нормативно закріпити типовий обсяг мікрокваліфікацій (у кредитах і годинах), узгоджений з європейськими практиками, щоб університети мали орієнтир при розробці програм.
І, звичайно, потрібна широка інформаційна кампанія: підвищувати обізнаність викладачів про можливості мікрокваліфікацій, роз’яснювати студентам та роботодавцям їхні переваги, демонструвати успішні кейси, щоб зламати скепсис.
Панель звернула особливу увагу на роль бізнесу у розвитку короткострокової освіти. Успіх мікрокваліфікацій значною мірою залежить від того, наскільки активно роботодавці формулюватимуть запит до університетів.
Якщо компанії чітко окреслять свої потреби та підтримають розробку програм (наприклад, участю експертів або матеріально), університети зможуть дуже влучно налаштувати освітні пропозиції під ринок. Фактично, йдеться про впровадження моделі «соціального замовлення» від бізнесу – коли підприємства замовляють у ЗВО підготовку фахівців з конкретними навичками й навіть частково фінансують цей процес.
На думку учасників, така тристороння співпраця «бізнес – університет – громада» може стати взаємовигідною: бізнес отримує потрібні кадри, університет – додаткові ресурси та актуалізацію програм, а громада – працевлаштування людей, зокрема ветеранів і дорослих слухачів.
Дискусія про мікрокваліфікації завершила блок панельних заходів форуму. Її модератор Микола Трегуб (проректор з освітніх інновацій KSE), підсумував: «Мікрокваліфікації – це не альтернатива формальній освіті, а її доповнення. Університети вже зараз можуть стати провайдерами нових короткострокових програм, які відповідають запитам ринку». Цей висновок добре відображає загальний настрій учасників: налаштованість не протиставляти нові формати традиційній освіті, а інтегрувати їх, аби зробити систему більш гнучкою.
За підсумками обговорень на панелях та роботи у форматі «світового кафе» Альянс українських університетів сформував перелік конкретних пропозицій і завдань. Ці пропозиції згруповані за тематичними напрямами чотирьох панелей і адресовані до університетської спільноти, бізнес-середовища та органів влади. Частину з них Альянс українських університетів включить до свого плану роботи, інші будуть корисними для окремих університетів чи доведені до відома державних органів.
Рекомендації для університетів, бізнесу та влади
- Для університетів: Альянс закликає ЗВО України об’єднати зусилля задля дослідження та врахування освітніх потреб різних груп дорослого населення (спільні проєкти, аналітика). Інтегрувати принципи інклюзивності у свої інституційні політики. Співпрацювати у створенні міжуніверситетських навчальних програм та взаємному визнанні результатів мікрокваліфікацій. Активно обмінюватися інноваційними методиками викладання (зокрема із застосуванням ШІ) та долучатися до спільної платформи обміну практиками. Усі ці кроки сприятимуть підвищенню якості та актуальності університетської освіти.
- Для бізнесу: компаніям і роботодавцям пропонується стати повноправними партнерами університетів у розвитку людського капіталу. Це означає формувати соціальне замовлення на підготовку фахівців, артикулювати свої потреби у навичках та брати участь у розробці освітніх програм. Бізнес може інвестувати у перепідготовку ветеранів та дорослих (через гранти, стажування, матеріальну підтримку навчальних центрів) – як частину корпоративної соціальної відповідальності та розв’язання проблем з кадрами. Представникам бізнес-спільноти також рекомендується підвищувати свою обізнаність у питаннях інклюзії та адаптації робочих місць. Активна участь роботодавців у сертифікації мікрокваліфікацій і наданні зворотного зв’язку щодо компетентностей випускників допоможе налаштувати навчальні програми точно під потреби економіки.
- Для органів державної влади: за результатами форуму Альянс також напрацював рекомендації для профільних міністерств. Зокрема, провести міжвідомче дослідження освітніх потреб дорослого населення України та врахувати його результати при формуванні політики у сфері зайнятості та освіти. На державному рівні затвердити стандарти якості для короткотермінового та неформального навчання за участю університетів і роботодавців. Сприяти створенню мережі центрів підвищення кваліфікації викладачів (для опанування сучасних методик, зокрема технологій ШІ) – можливо, на базі провідних педагогічних університетів або у формі дистанційної платформи. Розробити та прийняти нормативну базу, що надасть закладам вищої освіти більше автономії у впровадженні мікрокваліфікацій, а також забезпечити офіційне визнання таких короткострокових кваліфікацій (внесення їх до національних класифікаторів, дипломів тощо). Всі ці кроки з боку держави створять сприятливі умови для інновацій в освіті, закладених під час форуму.
Форум Альянсу українських університетів став не лише платформою для дискусій, а й для живого нетворкінгу. В перервах та під час неформального спілкування учасники різних сфер – ректори, підприємці, громадські діячі – знаходили спільну мову, обмінювалися контактами та домовлялися про співпрацю. Атмосфера відкритості та партнерства панувала весь час і стала справжнім каталізатором для подальших спільних дій.
«Ми проводимо цей Форум не заради гасел чи просто дискусій. Найбільше мені хочеться, щоб через рік ми могли зібратись тут знову – і мати панель або принаймні частину програми, присвячену саме реалізованим результатам цьогорічної зустрічі. Щоб ми могли сказати: ось цю ідею ми втілили, ось це працює, а тут – провели експеримент. Бо це і є маркер зрілості: не лише обговорити, а перетворити сказане на дію. І Форум – лише один з етапів цієї динаміки», – зазначив Андрій Сідляренко, голова Управлінської команди Альянсу.
Також форум продемонстрував, що українська освітня спільнота готова сміливо відповідати на виклики часу. Інклюзивність, цифрова трансформація, гнучкість та партнерство – ті принципи, навколо яких об’єдналися університети, бізнес і влада задля розвитку людського капіталу.
Форум дав чітке розуміння, що тільки спільними зусиллями можна подолати розрив між освітою і ринком праці. Університети, громади, бізнес і держава – усі зацікавлені сторони отримали платформу для діалогу та координації дій. Закладено основи для нових міжуніверситетських програм, партнерств з роботодавцями, дослідницьких проєктів.
Попереду – велика робота з реалізації озвучених ідей. Але атмосфера однодумності та конкретні результати форуму дають підстави для оптимізму. Як відзначали організатори, головна мета – не просто проаналізувати зміни, а знайти практичні шляхи адаптації.
Напрацьовані рішення допоможуть українській вищій освіті стати більш інклюзивною, гнучкою та сильною, а отже, зроблять і саме суспільство стійкішим перед викликами сучасності.
Альянс українських університетів чітко окреслив свою стратегічну візію: університети мають стати платформою для об’єднання зусиль державного і приватного секторів у відновленні країни, і результати форуму 2025 – вагомий крок на цьому шляху.
Источник: osvita.ua