Image Source
У СРСР крали не лише технології, а й ідеї та персонажів закордонних письменників. На 90% дитяча радянська класика — запозичення. Але це навіть не найгірше. Дитячі твори у переробленому вигляді були обрізаними, спотвореними, насиченими ідеологією та пропонували ідеї на кшталт окупації нових територій, мілітаризму, відмови від свободи вибору. А сприйняти їх спокушали яскраві образи та карколомні пригоди британських, італійських, американських авторів. У другій частині матеріалу «Що вкрав совок?» пишемо про зіпсовані казки.
Три способи «перелицювання»
Авторське право діяло всюди у Європі, окрім «совка». Там вважалося, що ідеї та інформація — колективне надбання, взяти щось на ворожому Заході — трофей, а не обман. Лише у 1974 році СРСР визнав міжнародні угоди стосовно авторського права.
То як дитячі історії та казки часом набували протилежного сенсу? Ось три прийоми, якими користалися радянська ідеологічна машина.
1. Цензура.
Скажімо, з творів Х. Андерсена прибирали християнські мотиви. Або з «Пеппі Довгапанчохи» А. Ліндгрен викреслювали те, як, дівчинка мститься крадіям, а потім… дає їм гроші, адже ті голодні, а вона — милосерда. А її казка про те, що люди були створені, щоб опікуватися тваринами, взагалі була заборонена у СРСР. Усі неприйнятні для «совка» ідеї прибирали.
2. Занадто вільні переклади.
disney.com
При переході з однієї літературної мови на іншу доводиться змінювати гру слів, фразеологізми. Але дописувати цілі глави або змінювати фінал — такого в інших країнах трапитися не могло. Радянські перекладачі пишалися, наскільки художньо переробили, а інколи ставили дивний формат: «переказ». Скажімо, з 20 історій Алана Мілна про Вінні-Пуха, перекладач Борис Заходер використав лише чотири. Твори про ведмедика спочатку мали лише примітку «Переклад англійської казки», ім’я автора не вказували. Та й текст змінився. Герої перестали бути іграшками, стали звірами, а їхній юний господар зник, як і Кенга, Крихітка Ру, Слонопотам. Філін змінив стать і став Совою.
3. Запозичення.
Якщо взяти героїв і сюжет та переписати текст власними словами, у кращому разі це назвуть фанфіком, у гіршому — подадуть до суду. Але до 70-х років радянські автори навіть не соромилися запозичень. Скажімо, у повісті «Мідний глечик», написаний у 1901 році британським письменником Ф. Енсті, лондонський архітектор купує антикварний глечик, але не знає, що у ньому ув’язнено джина Факраша-ель-Амаша. Той намагається віддячити, виконуючи усі бажання героя, але не враховує реалій часу. На золото слід платити податки, а слони заважають автівкам. Після кумедних пригод джина повертають до глечика.
Image Source
Лазар Лагін замінив Британію на СРСР, юнака на хлопчика, дещо змінив дива — й вийшов «Старий Хоттабич». Там піонер радіє можливості не готуватися та скласти іспит, сміється, коли бачить золото, а єдиний негативний герой — жадібний громадянин Хапугін. За кілька редакцій дитячу книгу напихали пропагандою. Від магії на іспиті хлопчик гнівно відмовляється, каже, що краще помре, ніж візьме коштовності, а Хапугін перетворюється на американського капіталіста.
Буратіно: шара, прийди!
«Пригоди Піноккіо», Карло Коллоді, 1883 рік
Сюжет. Спочатку автор збирався написати дуже трагічну дорослу історію — про Піноккіо Санчеса, якого він зустрічав у дитинстві. Сміливого борця за незалежність Італії дуже маленького зросту, який повернулася з війни майже приреченим: він втратив ноги, руки та мав знівечене обличчя. Але геніальний хірург Карло Бестульджі робить йому протези та вставку-частину носа. Замість того, аби вести життя тяжкохворого, він виступав у цирку як «жива лялька». Подолавши біль, він не лише вправно користувався протезами, а й робив трюки, яким заздрили здорові гімнасти.
Притча про ляльку, яка долає випробування, здалася Карлу Коллоді легшим для написання варіантом. Піноккіо не раз спокушається на розваги та легке життя. Але врешті-решт ми бачимо його зміни. Герой рятує тата в океані — пливе та несе його на плечах. А ще він рік навчається і стає кращим учнем школи. Наприкінці він тяжко працює, щоб придбати ліки хворому татусеві, вечорами навчається. Усі накопичені на одяг гроші Піноккіо передає феї, коли дізнається, що вона у лікарні. І за це стає справжнім хлопчиком, а тато — молодим та здоровим.
Головний герой. Дерев’яна лялька Піноккіо, яка хоче стати людиною. Героя регулярно звуть ще й просто буратіно, тобто з італійської «лялька», а перша версія книжки так і називалася: «Історія буратіно».
Ідея. Як стати людиною — у прямому та переносному сенсі. Самовдосконалення, подолання спокус та егоїзму, вміння поводитися «по-людськи».
«Золотий ключик, або Пригоди Буратіно»,
Олексій Толстой, 1936.
У еміграції Олексій Толстой перекладав «Пригоди Піноккіо». Але коли повернувся до СРСР, вирішив створити власну радянську казку: забрати ідеї, персонажів, події, але дописати інший фінал.
Сюжет. Письменник не напружував фантазію ні з ім’ям героя, ні з сюжетом: усі події до того, як дерев’яна лялька потрапляє до суду, списані як під копірку. Хоча деякі — невдалий «копіпаст». Скажімо, господар лялькового театру Манджафоко дає гроші для тата Буратіно, бо той живе у злиднях. На вигляд бородань страшний та грізний, але насправді добра людина. Життєвий урок дітям: не судити за зовнішністю. У радянській казці все просто: хто не подобається, той і ворог. Але й поганий Карабас Барабас дає великі гроші, аби… що? Аби тато Карло нікуди не їхав. Аби що? Що станеться з дверцятами, якщо той поїде? Який зиск злодію?
Інший приклад. Блакитна фея, звісно, має блакитне волосся. У першій версії твору Коллоді вона — блакитно-прозорий привид дівчинки. У неї чорний пес, який у казках асоціювався з «твариною з потойбіччя». Але навіщо ляльці Мальвіні блакитне волосся та чорний пудель?
Коли Піноккіо за сюжетом починає братися за розум, Буратіно дізнається про невідомі «скарби» та таємницю, яку йому кортить розкрити. І у фіналі «на шару» отримує диво-театр. При цьому право власності геть не турбує героїв та автора. Якщо у вашому будинку є таємний прохід, скажімо, до банку, навряд чи це означає, що банк тепер ваш. Хто зробив театр? Хто його власник? Можна сказати: не треба прискіпуватися, це просто метафора нового життя. Але повторювати знов і знов свої пригоди на сцені — замкнене коло. Скоріше якесь самозаспокоєння, самолюбування, ніж творчість чи робота.
Головний герой. Не показано, що він змінюється, починає ходити до школи або працювати. Він легковажний задиркуватий хвалько, протестує проти етикету, якому навчає Мальвіна та взагалі проти правил. За часів «совка» дітям вбивали у голови, що Буратіно — веселий, безпосередній, фантазер, оптиміст. Все так, але веселі авантюристи у дорослому житті не викликають симпатій. Добрий? Буратіно нічим, окрім агресивного захисту, не допомагає друзям. Він вправно вміє лише одне: боротися з ворогами. Буратіно ніким не став, але отримав «джекпот». «Хто не вчений, не поет, а підкорив весь білий світ». Недарма жартома та серйозно критики, блогери його порівнювали з Шаріковим.
Ідея. У фіналі написано, що відтепер ляльки постійно ставитимуть виставу «про те, як ми перемогли усіх своїх ворогів» (нічого не нагадує?). Останні слова тексту: ворог «сів у калюжу». Можна нічого не робити, а просто тішитися, що захопили нову територію (театру) та усіх перемогли.
Недарма у першій екранізації, яку зняли вже за три роки після друку книги, фінал здавався непереконливим, тож зробили інший. Вийшов знов абсурд: прилітає небесний корабель з… радянськими полярниками у теплих кожухах та забирає ляльок й тато Карло «до країни, де завжди тепло та світло». До комунізму? На очах у сотень працьовитих людей, від малих до старих, які чомусь такого раю не отримають.
Полярники у ті роки були символом прориву та «буратінівських мрій»: опанування Арктики — нові території, нові моря… Щоправда, торговельні плани та проєкти песцевих господарств не справдилися. Але на той час ідея «Золотого ключика» передана ідеально: захопити нові території, подолати ворогів — і щастя прийде «на шару».
Незнайко проти… приватності та свободи
«Книга брауні», Палмер Кокс, 1887 рік
Мурзилку та Незнайка «свиснули» різні автори з коміксів канадійсько-американського автора Палмера Кокса «Книга брауні». Тобто спочатку російська авторка Анни Хвольсон запозичила героїв та сюжет, написали розширені тексти (у коміксах достатньо було кількох речень, аби описати сцену). А ще адаптувала для російськомовних дітей: наприклад, змінила імена. Так, брауні Чолі-Бутоньєрка став Мурзилкою. Чому саме так? Від «мурзитися» — вередувати, дуріти, біситися.
Історія запозичення. Анна Хвольсон у 1913 році видала книгу «Царство малечі. Пригоди Мурзилки та лісових чоловічків» без згадки про запозичення. У російських виданнях донині пишуть, що американський оригінал нудний, нібито напрошувався на переробку. Але у Канаді, США та Європі Палмера Кокса цінують донині, а свого часу він був мегапопулярним. На його могилі написано: «Створивши брауні, залишив дітям неоціненну спадщину». З 1887 по 1924 рік автор написав 15 книг.
Наприклад, «Брауні у Філіппінах», «Брауні у Країні фей», «Календар брауні». Малюнки з віршами, цікаві сюжети та динамічні пригоди ставали бестселерами. А скільки мерча, як ми б сказали нині: іграшки, ігри, посуд, календарі, килими, шпалери, шкільне приладдя, десерт «брауні», музичні твори, дитячий фотоапарат фірми «Кодак»!
Російськомовні діти, які читали Анну Хвольсон, «фанатіли» не від брауні загалом, а конкретно від Мурзилки. Іграшки, ігри, листівки, навіть цукерки та кава «від Мурзилки» були у тренді. Тож цією популярністю скористалися за радянських часів.
Ім’ям брауні Мурзилки назвали радянський дитячий журнал та запозичили образ для журнальних текстів, малюнків, також його зробили нібито журналістом, що відповідає дітям (були, наприклад, рубрики «Листи до Мурзилки», «Галерея Мурзилки»). Надалі він з’являється у шести мультфільмах, у вірші М.Ямщикової «Наш Мурзилка такий малий», Г.Мамліна «Ну хто б подумав».
У 1977 році він став героєм дитячого детективу Олександра Семенова «Дванадцять агентів Ябеди-Корябеди». І всі ці люди навіть не згадували у текстах про тих, хто першим створив Мурзилку: ані про А. Хвольсон, ані про П.Кокса! Та й це не все! Якщо ці автори привласнювали ім’я, зовнішність та характер Мурзилки, Микола Носов запозичив ще й сюжетні лінії. А Мурзилці він замінив ім’я на ім’я іншого брауні з оригіналу П.Кокса — Незнайка.
Сюжет. Брауні у шотландському фольклорі — маленькі істоти, аналогічні слов’янським домовичкам. Цікаво, що ображені та самотні брауні стають богартами, які приймають форму страхів людини — тими самими, що з книг про Гаррі Поттера. Казки про брауні, фей та гномів розповідала мати Палмеру Коксу у дитинстві. Але саме йому вперше спало на думку представити брауні як спільноту, маленький народ зі своїми звичаями, цінностями, святами, містами та поселеннями.
Велика частина пригод брауні — мандри різними країнами. Але є також опис їхніх повсякденних занять та розваг. У брауні є міста, де вони досвідчуються у різних професіях. Автор змальовує технічний прогрес. Вони намагаються зробити власні світильники, але через помилку ті вибухають. А ось дослідник вигадує сміттєприбиральну машину, за яку йому обіцяють медаль. Все це теж ми потім читатимемо у Миколи Носова.
Головні герої. Дбайливі, працьовиті та безкорисливі, непомітно опікуються людьми. Вони не прагнуть подяки, відмовляються від винагороди. Це справжнісінькі альтруїсти, що витрачають купу часу, сил, ресурсів на інших. Наприклад, рятують на Півночі китобоїв, що застрягли у льодах. Брауні дружні між собою.
Лише два брауні мають негативні особливості: Незнайка та Мурзилка. Перший нагадує гіперактивну дитину: смішний, швидкий, але незграбний, за все береться, але ніщо не може довести до кінця, всьому дивується. Мурзилка — спокійний та дорослий, але… нарцис. Модник, постійно займається зовнішністю, навіть коли майже гине, турбується лише про свій модний циліндр та монокль. Хвалькові Мурзилці важливо видаватися кращим за інших, справляти яскраве враження. Він боягуз, ледар, але вигадує пригоди, де усіх рятує та робить неймовірні речі.
Ідея. Маленькі читачі Палмера Кокса на прикладі Незнайка згадували, що не варто поспішати та кидати справи. У коміксах Мурзилку інші персонажі регулярно виводили на чисту воду, соромили, але приймали таким, який він є. Тобто дуже реалістично «лікували» його бажання сподобатися вигаданими успіхами любов’ю до реальної особистості. Тож комікси про те, що треба бути, а не казатися. Зусиллями малесеньких брауні робляться великі, майже героїчні справи. А ще після мандрів герої роблять висновок: рідна земля — найкраща (у Носова це дано з перебільшенням: Незнайка майже помирає через тугу за домом).
Повсюдний персонаж із невідомих у СРСР коміксів
У журналі спочатку вкрали лише дивне й популярне ім’я Мурзилки. Щоб відхреститися від дореволюційного та американського походження, вдали, що це дивне прізвисько цуценяти. Наскільки те, чому навчали дітей, суперечить добрим казкам про брауні добре показує надруковане у першому номері журналу оповідання. Цуценя Мурзилка намагається вкрасти у бабусі туфлі. Та свариться. Діти захищають…. не стареньку. Вони викидають за паркан її взуття, адже вона — з «колишніх буржуїв», а песик-безхатченко «ідейно близький». Діти «своїх не кидають», а цуценя радіє, що не пропаде у колективі.
За 10 років Мурзилку почали зображувати як маленького хлопчика. У одному з найдавніших мультфільмів фабрики «Українфільм» він мандрує разом зі Знайком (книги М. Носова ще не написані) до Африки, рятує від експлуататорів чорношкіру дівчинку. Надалі у мультфільмах 50-х Мурзилка стає зростом з брауні, так само як в оригіналі, поєднує дружбу з комахами та технічний прогрес (скажімо, його везе жук з «шашечками» таксі).
Коли ж зовнішність Мурзилки у журналі знову змінили, він став невідомою жовтою істотою, автори повернули йому характер брауні та щедро стали брати сюжетні ходи. До слова, істота, схожа на домового, виникла так: художник А. Каневський зображував для розваги маленьких читатчів гібриди різних тварин. Та «мікс» ведмедика й курча вирішили оголосити Мурзилкою, аби він зовні не нагадував більше брауні. Непосидючий хвалько сподобався юним читачам, але за 20 років герой стає солодкаво-позитивним. Тоді нарешті зникла подібність радянського Мурзилки та Мурзилки з американських коміксів.
«Пригоди Незнайка та його друзів»,
Микола Носов, 1954
Сюжет. Перша книга не містить нічого оригінального, крім натяків, що коротульки живуть за комуністичними правилами. Так само господарювання з величезними фруктами та овочами, щось удосконалюють винахідники, є польоти на повітряній кульці. У центрі уваги витівки хвалька та пустуна. Лише людей у світі коротульок немає, тож допомагати нікому. Це вже не фольклорний додаток до реального світу, а цілком вигаданий «рай».
З іншими книгами сталася класична «для совка» історія: вкраденими живими персонажами привертали увагу дітей, а потім запозичені ідеї завершувалися і текст починали напихати ідеологією. «Незнайка у Сонячному місті» — про життя за комунізму, а «Незнайка на Місяці» — про те, як занепадає капіталізм. У першому продовженні конфлікт — у появі «вітрогонів» (пародія на стиляг), які псують ідеальне життя нестандартною поведінкою. Насправді вони люди, яких перетворили на віслюків. Пам’ятаєте, де таке було? А ще у книзі є острів Дурнів, де усі байдикують і через це стають баранами. Це теж запозичення, у багатостраждального Карла Коллоді. Ті події, які не використав для Буратіно Олексій Толстой, згодилися Незнайкові.
Головні герої. Брауні Незнайко був другорядним персонажем порівняно з братом Знайком. Теж знайомий персонаж? А ще в оригіналі є Тюбик, Буркотун, Бородань (у першому варіанті він був і у М. Носова). Неодноразово критики помічали, що діти не люблять позитивного Знайка у книгах М.Носова. Мовляв, бешкетники їм ближчі. Але чи не у тому справа, як саме він описаний? З прихованим негативом, як у «совку» ставилися до інтелігентів. Недарма написано, що Знайко нагадує професора (звідки у коротульок університети?) У спеку в чорному костюмі та дивних окулярах, занудний, беземоційний, подібний до робота.
А за характером Незнайка — це Мурзилка Палмера Кокса. Хвалько, ледар, фантазер, заздрісний. Та симпатії автора на його боці, бо герой веселий, тримається друзів, сміливо бореться з ворогами (у третій книзі). Все як з Буратіно. Пробудження його совісті не обумовлено якимись подіями, вчинками оточення, тому виглядає фальшиво. Тим більше совість не підказує щось конструктивне, а мучить і обіцяє полегшення лише якщо Незнайко… отримає покарання, у тому числі фізичне. Нині б сказали: токсичні почуття.
Ідея. У першій книзі герої живуть артіллю, практикують натуральний обмін. У ідеальному для автора світі немає нічого приватного навіть житла або родин. Утопічність змальованого принципу «Кожному за потребами, від кожного за здібностями» давно очевидна. Легко прочитується позиція автора: які у людини потреби, має вирішувати хтось згори або виводити «середньостатистичні». Немов у Північній Кореї, де дозволено лише 18 видів зачісок, заборонені яскраві кольори одягу тощо. Автор засуджує потреби, окрім базових. Бути модним — погано, бажати багато нового одягу, як Пончик, бути підприємливим — теж. Коли Незнайка на Місяці їсть вирощену кимось грушу або кимось приготовані страви у кафе, він наполягає на тому, що все — спільне. Він не знає грошей та приватної власності, але його не бентежить навіть те, що він на іншій планеті, де ніколи не працював, не робив жодного внеску до загального добробуту. «Все загальне = все нічиє = все моє». А найгірша проблема у третій книзі, окрім грошей… свобода. Незнайкові пояснюють: «У нас кожний має право робити все, що йому заманеться». Мовляв, не може бути заборон, бо всі вільні. Й саме через це довкруги насилля, стрілянина. Будь-яка свобода прирівнюється автором до вседозволеності.
Буратіно, Незнайко, Мурзилка та інші запозичені персонажі здавалися живими, близькими дітям. Невідомо, чи через літературні здібності письменників, чи таланти справжніх авторів героїв. А те, що персонажі вирвані з контексту, без минулого й майбутнього, без фольклорних коренів, робило їх навіть більш загадковими та привабливими. Але крадії «вилущували» з сюжетів усі уроки милосердя, толерантності, поваги до чужих особистих кордонів та власності, любов до свободи. Солодкі цукерки казок нашпиговували пропагандою. На щастя, оригінали давно прийшли до українських дітей. Та чи не варто ознайомити їх саме з історіями такого копіпасту, аби розвивати критичне мислення? Аби юні українці ставали стійкими до літературних маніпуляцій, й історія не повторювалася.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media