Перше велике інтерв’ю за останні десятиліття Ліна Василівна Костенко дала Сергію Жадану в листопаді 2024 та на початку 2025 року. У циклі з трьох розмов, які можна переглянути на Радіо Хартія — скарбниця мудрощів і міркувань знакової поетеси ери українства про літературний процес останніх ста років і людей, які його творили, про вплив війни на літературу і про виклики, які нас визначають. Далі — пряма мова Ліни Василівни: її 12 знакових цитат, які ми обрали для вас.
Як сьогодні звучить Україна
Мабуть, вперше достойно так. (…) У нас досі є люди, які страшно заважають Україні жити. Погані люди є, які не люблять Україну. Часом навіть у діаспорі є люди, які недостатньо представляють нашу націю. Це гірко.
(…)
На «чистоту моєї нації» мене «перевіряв» один дядько: «Ви любите борщ?» І от коли вони таке бовкнуть — втрачає Україна. І, окрім того, це не тільки українці винуваті. Це постійні наративи із росії. Вони все зробили, щоб принизити цю націю. І у нас це настільки заплутано… Мені треба знайти істину причин. Бо останнім часом у нас навіть почали казати: «Та ми їм, українці, побудували імперію. Ми її і розвалимо». (…) Це страшно складно. Я зараз дописую книжку, де про це йдеться. Ви знаєте, що наш піп Феофан Прокопович навіть Петру Першому підкинув ідеї, від яких ми навіть зараз задихаємось.
А Безбородько, який спочатку був клерком у Глухові? Він же справді був таким могутнім, — зовнішньою і внутрішньою політикою росії заправляв. Його привезли як розумного хлопця, — там був брак кадрів і мізків. І Катерина їх «хапала»!
(…)
Десь у Маланюка написано: «У ньому ридав раб». Я знаю, що у тих, хто пішов у російське дворянство, раб не ридав. Вони не знали, що вони раби.
Про російську мову
(…) «Бо лиш народи, явлені у слові, можуть бути чутні для світу». А ми не були явлені у слові і не чули наших, навіть там, де були явлені у слові. Лесі Українці казав Мачтет (Григорій Мачтет, письменник – ред.): «Вы же интеллигентный человек, можете по-русски». Мені теж казали: «Зачем вам этот язык индейских племен?» Але, слава богу, у нас в літінституті були не лише шовіністи. Я малювала плакат — 300 років приєднання — і був парторг, який накинувся на мене: «Ты что написала? Это было воссоединение». А воссоединение — це дифузія: збовтали-збовтали в одній колбі, та у йсе. Та й немає ні однієї, ні другої нації. Вашу ж російську теж уже роз’їло абсолютно. Де російська нація? Вона ж розтанула у всіх народах. (…)
(…)
Одного разу ми з Іваном Дзюбою були на Сицилії, виступали. Зал був приязний. І раптом з-за щілини визирає якась морда і кричить: «Віва Маяковський!» Просто він не міг витримати, що українці тут.
Як виглядає диявол?
Ви бачили образ XIV століття? (звертаючись до Жадана). Видно, художники, мають інтуїцію. Як повинен виглядати диявол? (…) Там же риси путіна.
Як війна може характеризувати український народ
Це героїчний народ. Так виникає нація героїв. (…) Десь у мене написано: «Росли, росли, і виросли хлоп’ята». Їх тепер зустрічають в селах на колінах… Страшно багато загинуло.
(…)
Достойнішого народу, ніж українці, зараз нема. Витримати війну з такою державою як росія… Дозвольте, знову процитую себе: «росія це велика сила, усіх би знищила до тла. Фашистське тісто замісила — сама не знає, що спекла». Вони досі шукають тут Бандеру. Побачивши наших героїчних хлопців біля Чонгара (сказали): «А, это хохли». Хохлів нема! Є нація. Справжня нація. І в Європі, здається, зараз це відчули. Бо витримати таку війну, як українці, і не здатися — багато хто з європейців цього не розуміють. Ось вони Євросоюз зробили, підписали (документ) — мовляв, більше не буде війни. Так у 19 столітті Олександр Перший зробив «священний союз», що «нигода больше», пожали один одному руки і роз’їхались. І що? Священний союз розсипався, Ліга націй теж. Зараз ООН самі бачите в якому стані. (…) А українці борються! Я й раніше підозрювала, що ми себе недооцінюємо. Нам нав’язали меншовартість. Я ніколи не розуміла, що таке меншовартість! Я якось написала, що щоб встати з колін, треба на них встати.
Про «велику російську культуру»
Звідки йде уявлення про «велику російську культуру»? Приїжджали в Петербург, а він блищав. (…) Те збудував Кваренгі, те Растреллі, а те Монферран. — Як не італійці, то французи. Генерали — як не німці, то українці. Кращий генерал росії був Паскевич. (…) А що Паскевич у 1849 році душив Угорщину, при цьому бувши намісником царя у Варшаві (…) — так Орбан цього, мабуть, не знає.
Як сприймала те, що її твори не друкували понад 16 років
Уявіть собі ті часи, як ми мучилися. Дехто мусив друкуватися під іншим прізвищем. Я взагалі 16 років не друкувалася. Можна втратити горизонт. Ні? Через що я ніяк не можу відчути радість спілкування. Живу собі замкнута й одна. Бо так звикла. І я собі колись постановила: те, в чому тобі відмовлено, — те тобі не потрібно. Все. Не друкували — ну і під три чорти, зате я не займалась соцреалізмом.
Про нову книгу спогадів «Дивний сад Івашкевича»
Я вирішила зробити таку книжку: найсвітліший, найкрасивіший момент про людину. Чому «Дивний сад Івашкевича»? У Івашкевича є вірш «Сад», де він іде, іде, і розминається з тінями. А я тоді по молодості не знала, що це за сад, в якому розминаються з тінями. Ще один вірш Івашкевича я не розуміла: старий поет сидить на пні, а над ним осипається цвіт. А доля йому плете два вінки. Я подумала: «Тю, старий здурів! Мужчина, а йому доля плете вінки». Подорослішала і зрозуміла: один — лавровий, а один — терновий. А сидить людина, проживши певний час, — сидить на пні зрізаному. А зверху все-таки облітає цвіт. І з того всього в мене вийшла книжка — де всі люди, з якими я зустрічалась, розминалась… І найголовніший момент, який їх характеризує.
Про гоніння шістдесятників
Замість того, щоб боротися проти соцреалізму, почали боротися з шістдесятниками. (…) Боже мій, погинуло скільки шістдесятників… І це було непристойно, що вони почали топтати шістдесятників. Симоненка, який загинув у 28 років і який був дуже достойною людиною. Розумієте, його облаять — це немислимо.
Почали казати, що незалежність упала з неба — ги-ги-ги, га-га-га, — крові ж не було пролито? Ні за що «впала» незалежність. Я знаю, що росія нас не випустить. Навіть по телевізору в куточку можна було побачити цитату когось із росіян: «Патриотизм это последнее убежище негодяев». І так, знаєте, крапало і крапало на мозок… (…).
Про Гончара і Загребельного
Пам’ятаю, як мене «розбирали» на секретаріаті. Причому, нас трьох «розбирали», — викликали Дзюбу, Шевчука і мене. Спочатку «їли» Дзюбу, він вийшов — сміється. Потім покликали мене. Сидять за одним столом в різних костюмах і всі думають, як одна голова. (…) Коротич в президії. І ось «розбирають» мене: чого я те, чого я те. Не так все роблю, антирадянські в мене настрої. Хтось із них каже (чи Козаченко, чи Збанацький): «Ліна Василівна, ви ж подавали Заяву в спілку і обіцяли дотримуватись статуту». А я кажу: «Навіть моя заява чомусь пропала із цього відділу». Коротич каже: «Так-так Ліно, ти ж писала додому!» Кажу: «Віталію, йшов би ти додому і писав би свої вірші!» А Гончар ходить-ходить і каже: «Так-так, Віталію, йшли б ви додому й писали б свої вірші».
(…)
Коли Загребельний став редактором «Літературної України» — перше, що зробив — почав друкувати молодих. Надрукував «Ніж у сонці» Івана Драча, добірку Вінграновського, Коротича і мене. Його «їли» за те, що він нас надрукував. А Новіченко знімав мої вірші з друку в самій типографії. І там, де в мене було написано «совість» у вірші про долю — замінив на «правду», нейтральне слово. А Загребельний друкував і не боявся. Думаю, що він мав принципи. Він був чоловік багато в чому згірклий. У нього доля якась важка. Його багато хто не любив — там якась ворожнеча була між Олійником і Загребельним. Розумієте, у нас усі усіх не люблять. Це біда. Це чорний дим невидимого пекла. Бо дехто пояснював сміливсіть Загребельного знаєте як? Що був знайомий зі Щербицьким, що «може собі дозволити». Я знаю Загребельного окремим від того всього — ніколи не вірила ні тим, ні тим, ні тим. Я знаю те, що я знаю.
(…)
Коли мене виключили з Літфонду (це організація, яка допомагала письменникам), — Загребельний так розсердився! А я кажу: «Павло Григорович, чому ви так сердитесь? Ну виключили з Літфонду, то й обійдусь. Папір я куплю, в Карпати поїду своїм ходом». А він мені каже: «А як ви умрете, то хто вже поховає?» (цим займався Літфонд). А я кажу: «Та й подумаєш — Паганіні коли помер, його не було де поховати. Його в труні на ланцюгах підвісили у проваллі». А Загребельний: «А де ви тепер знайдете не колгоспне провалля?»
Про те, як випадково зустріла путіна в Києві
В «Записках…» (книга Записки українського самашедшого – ред.) я написала, як путін ходив по Києву.
(…)
Він йшов по всьому Хрещатику. А ми якраз йшли з Києво-Могилянської академії. Коли за Пасаж – путін. Так ми пішли за ним. А Хрещатик уже був порожній майже. І ми йшли і дуже жартували. І я тоді сказала: «Це ж путін зараз йде по Хрещатику і думає про Київ: «Мати міст руських». І це я тоді вписала у «Записки…».
Дуже дивно, що ніхто не помітив, що путін без супроводу наших йшов Києвом. Хоча була присутня численна охорона. Він ішов Києвом, як господар.
Чому у росіян не прижилась свобода слова
На Заході в Європі були такі розумні люди, які створили просвітництво. В той час у росії бородаті попи створювали свої дрімучі ідеї. Мабуть, у них сходило нанівець відчуття свободи, бо вона (свобода) у них була. Небезпечно не помічати чогось. Тоді покоління за поколінням добре жили, заспокоїлись. Як добре, що нам так погано, правда? (усміхається до Сергія Жадана, – ред.) Нам немає коли заспокоїтись.
Про літературний рубікон
Ви входите в нову літературу. Зараз рубікон. Вже не просто нові талановиті люди приходять — приходять з таким досвідом… «Я ще не вбитий, я ще молюсь». Але хтось із них вціліє. Це буде література зовсім інша. Ці молоді поети, які зараз є — я тільки молюсь, що вони вижили. Але їх стільки загинуло, що треба буде про них написати. (…) Один прикрий момент буде такий: хто менш талановитий, а воював — то треба буде визнавати це.
(…)
В нашій літературі кожна людина потрібна.
Важливо:
За посиланнями нижче ви знайдете пояснення до імен, подій та явищ, про які говорить Ліна Василівна: вони доповнюють картину розповіді.
Примітки до розмови Ліни Костенко і Сергія Жадана: Епізод 1
Примітки до розмови Ліни Костенко і Сергія Жадана: Епізод 2
Примітки до розмови Ліни Костенко і Сергія Жадана: Епізод 3
Будь у курсі
Розмова з Ліною Костенко — частина циклу Радіо Хартія «Кругова оборона. Перші»: інтерв’ю з легендами: українськими дисидентами, шістдесятниками. В першому сезоні циклу говорять: лідер кримськотатарського народу, дисидент Мустафа Джемілєв, народна артистка України Ада Роговцева, поет Василь Голобородько, дисидент, публіцист Мирослав Маринович. Цей цикл, який формує архів нашої спільної пам’яті та пояснює багато реалій періоду до постання Незалежності, й після її здобуття, буде цікавий як дослідникам, викладачам — так і школярам-старшокласникам та студентам. Переглянути можна ТУТ
Источник: www.osvitoria.media