«Я не святкую День захисту дітей, бо надто добре знаю, що за ним ховається», — так починається пост у соцмережах Кирила Невдохи, який він написав кілька днів тому та який швидко набув резонансу. І ось Президент переніс це нагадування про права дитини на 20 листопада. Чи змінює щось дата? Що не так зі святом? Поспілкувалися з головою Офісу дітей і молоді «ДІйМО» при Мінсоцполітики Кирилом Невдохою, який з народження до 16 років зростав в інтернатній системі.
Пакунок солодощів ні від чого не захищає
Кирила Невдоху в 25 років визнали одним із 30 найвпливовіших молодих людей за версією Forbes Україна. Його зона дій — програми та проєкти, які дають змогу адаптуватися в житті випускникам інтернатів, захистити права дитини. Як сам каже, досягати всього довелося всупереч, а не завдяки інституційній системі (хіба що завдяки людям, які відіграли в його житті роль наставників): здобувати вищу освіту, шукати своє місце в житті… Оскільки він зростав без батьків, пише не лише про побачене, а й про особисто пережите.
Кирило Невдоха
20 травня о 09:46
«Свято — це коли зранку дитині вручають подарунок, а ввечері вона знову ночує в інтернаті. Це коли чиновники викладають пости про турботу, а в громаді досі нема необхідних соцпослуг.
Свято — це коли дитина з інвалідністю не може вийти у двір, але їй дарують розмальовку, щоб «не сумувала». Коли підлітку дають цукерки, а з ним ніхто досі не говорив про насильство, яке він пережив. Коли «подаруй добро» — замість «допоможи, щоб у дитини були нормальні умови для життя». Коли везуть пакунки в інтернат, але не питають дітей, що їм справді потрібно — і хто поруч, коли вони плачуть.
Захист — це не листівка з сердечком. Це коли ти не боїшся сказати, що є батьки, які втомилися й не витримують. І не караєш їх, а допомагаєш. Це коли не мовчиш, коли дитину з прийомної сім’ї повертають до інтернату, бо «не справились», і ніхто навіть не подумав з’ясувати, що пішло не так і як допомогти обом сторонам. Це не сидіти рівно, коли вчитель називає дитину «проблемною», бо вона з інтернату, і класифікує її замість розмови.
Захист — це знати, що діти не «подарункові проєкти». Вони — люди. І не зобов’язані нам усміхатись у відповідь.
Захист — це не подарунки й концерт. Це коли підліток не думає, де ночувати після випуску. Це коли сімʼя — не розкіш, а реальність для кожної дитини.
Захист — це коли дитина з інтернату не «соціальна сирота», а людина, яка має право на зв’язки, вибір, близькість і майбутнє. Це коли фраза «все в інтересах дитини» — не прикриття для насильства. Це коли ти не закриваєш очі, бо «то ж не моя дитина».
Я не святкую. Бо не можу співати й роздавати цукерки, знаючи, що ті, кому справді потрібна підтримка — не отримують її 1 червня. І не отримували 31 травня. І не отримають 2 червня.
Захист — це не пакунок цукерок раз на рік. Не виступи в костюмах і не аніматори на сцені. Не подарована іграшка, коли поряд — зруйноване дитинство.
Захист — це коли:
— не розлучають дитину з родиною через бідність;
— не закривають очі на насильство, бо «це сімейна справа»;
— не залишають підлітка сам-на-сам після інтернату;
— не роздають солодощі замість терапії, підтримки й турботи.
Захист — це дія, а не декорація. Системна, щоденна, без святкового фасаду.
Захист — це:
— не дати пакунок, а створити умови, де пакунок не потрібен;
— не пожаліти, а поважати;
— не «відмітити акцію», а зробити так, щоб дитина не боялася дорослих;
— не один день, а щоденні рішення, які не завжди зручні, але потрібні.
Я обираю не один день із кульками. Я обираю кожен день, у якому є місце для правди, для гніву, для дій, для системи, у якій дитина має не «опікуна по паперах», а того, хто справді поруч.
Я не святкую. Бо хочу жити в країні, де цей день не потрібен. Бо захист дитини — не день. Це система. Це вибір. Це відповідальність.
І якщо ми не готові до цього — то свято тільки підкреслює, що ми не захистили»
Візочок у формі… танка
Що таке День дітей (так його часто скорочено називають)? Чимало людей скажуть: розваги для дітей у парках, безкоштовні атракціони, подарунки сиротам та багатодітним родинам, повітряні кульки та малюнки крейдою на асфальті… Але що саме святкувати? Більшість країн світу має дату, яка нагадує про права дитини — Всесвітній день дитини. Він — 20 листопада, на честь ухвалення Конвенції ООН про права дитини у 1954 році. Із самого контексту зрозуміло, про що це: чи виконується Конвенція. Відтепер Україна відзначатиме День захисту дітей саме 20 листопада.
А звідки 1 червня? У 1949 році Міжнародна федерація жінок започаткувала день, який нагадував би про сиріт та безпритульних дітей, яких було багато після Другої світової війни. Кажуть, поштовхом до цього стало величезне свято, яке влаштував сиротам генеральний консул Китаю. Ішлося про те, щоби не ховати від суспільства сиріт за парканами притулків, а вивести на вулиці, адаптувати їх до життя та привнести радість в їхнє життя.
Ідея сподобалася в СРСР, де це сприйняли дещо інакше: як привід говорити про нещасних дітей на Заході та вихвалятися тим, як нібито чудово живуть радянські хлопчики й дівчатка. Так від початку свято стало днем окозамилювання. Люди, далекі від його тематики, згадують приємні речі: безкоштовне морозиво, спортивні конкурси, концерти. Усе, аби створити образ щасливого дитинства. Але дітям з особливими потребами, вихованцям інтернатів, дітям з родин, які потрапили у скрутні життєві обставини, коробка цукерок не приносила полегшення.
Нині 1 червня святкують переважно пострадянські країни. А рф навіть вдалося перетворити цей день на військову агітацію та нав’язати її дітям з тимчасово окупованих територій України. Їм цинічно пропонують малювати «визволителів», яким вони «мають бути вдячні за щасливе дитинство», проводять конкурси з різних видів боротьби та воєнної підготовки. А в Донецьку цього року на молодих батьків очікує парад дитячих візочків, які мають бути розфарбовані в кольори прапора рф або замасковані під… російський танк.
Чи ж треба Україні підтримувати свято, в яке ворог вкладає ось такі сенси?
Нести подарунки треба не в інтернати
А що в нас?
— Що відчуває дитина з інтернату, яку ніхто не питав, чого вона хоче, чого потребує? — згадує Кирило Невдоха. — Приїхали спонсори із цукерками та подарунками, які можуть до того ж в інтернаті забрати. Відчуття, що треба хоч щось отримати, задовольнятися, чим дають, що дорослі відкупаються якимись матеріальними речами? Ця ілюзія турботи може також формувати залежність від інтернату та спонсорів: без них я б і цього не мав. А ще доводиться розповідати віршики чи співати перед спонсорами, обов’язково посміхатися, бо наче саме за це щось дарують.
— Якось напередодні Дня захисту дітей я, коли був дитиною, зазнав фізичного та психологічного насильства, — каже далі Кирило. — Звернувся по допомогу до директорки інтернату — та захисту не отримав. Вона часто ігнорувала порушення прав, іноді сама їх порушувала або лишалася байдужою, коли це робили інші. А вже наступного дня їхала з нами на свято, усміхалася, розповідала, які ми в неї чудові «дітки» — ми їли морозиво, співали, мали святкувати. Що саме, коли ніякого захисту моїх прав у той день не було? Це підміна понять так само, як 8 березня мало бути про боротьбу за права жінок, а не про весну та жіночність. Я не проти, щоби люди раділи, скажімо, Дню літа, Дню весни. Але я проти того, щоб використовувати дітей як декорацію й підмінювати поняття «захист».
Кирило Невдоха переконаний: діти мають зростати в сімейному оточенні — якщо не з рідними, то в прийомних родинах. Інтернатів не має бути. Однак він свідомий: це не станеться миттєво. І поки це так — важливо чесно подивитися, кому справді потрібна підтримка і як допомогти так, щоб це мало сенс. Подарунки в інтернат — це красиво на фото, так зворушливо… Але найчастіше це про потребу не дитини, а радше «доброчинця». І це не змінює реальності дітей у закладах. Натомість підтримка сімей, у яких зростають діти, або випускників інтернатів дає реальний ефект.
Той же подарунок, зроблений дитині у сім’ї, — набагато цінніший, ніж той самий пакунок, вручений у залі інтернату. Бо він підтримує сім’ю, зберігає гідність дитини, не викликає асоціації «ти бідний — тобі дали».
Якщо хочете підтримати саме дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, — робіть це в прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу чи дітям під опікою. Так, це сім’ї, але вони не завжди можуть забезпечити всі потреби дитини — у репетиторах, одязі, побутових речах, лікуванні та іншому необхідному.
Є чимало родин, у яких дітей не довелося б вилучати або які самі не залишили б їх у закладі, якби вчасно отримали підтримку. Комусь потрібні дрова на зиму чи одяг для дітей, комусь — юридична чи психологічна допомога, а іноді просто навички догляду за дитиною, приготування їжі чи організації побуту.
Та матеріальне — це не єдина допомога. І навіть якщо ви не спонсор і вам, здається, нічого дати дітям, які зростають без підтримки батьків, насправді маєте чимало цінного.
Без житла та немов на Марсі
— Коли я випустився з інтернату — подарунки та речі залишилися там, — згадує Кирило. — Усе, що зі мною було, це знання та навички, які я здобув завдяки волонтерам та наставникам, соціальні зв’язки. Саме майстер-класи, тренінги, табори, спілкування сформували в мені впевненість у собі, компетенції, усе, що я зараз несу по життю. Дуже велике значення має неформальна освіта і наставництво. Поділитися тим, що вмієте, допомогти адаптуватися в житті, влаштувати літній відпочинок — ось по-справжньому корисні подарунки.
Юнаки та дівчата без соціалізації, без досвіду самостійного життя після інтернату потрапляють у незнайомі обставини, немов на Марс. Вони змушені виживати. Держава мала б бути підтримкою в цьому, але на практиці право на житло часто означає лише одне — стати у величезну чергу й чекати роками без жодної гарантії. Наприклад, я — 450-й у цій черзі. Якби не став на ноги та не міг винаймати житло, що б мав робити? Станом на 2024 рік на квартирному обліку перебувало понад 42 тис. осіб із числа сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Протягом року житло отримали лише 120 осіб. Тобто торік житлову підтримку отримали 0,3% молоді, яка має на неї право!
Окремий механізм підтримки з’явився кілька років тому — держава почала виділяти субвенції на закупівлю житла з пріоритетом для випускників інтернатів до 23 років. Завдяки цьому багато молодих людей отримали житло. Але з початком повномасштабної війни обсяги цієї субвенції суттєво скоротилися.
Регіони намагаються впоратися з викликом. Скажімо, у Львові місто компенсує 70% від вартості житла, якщо 30% внесе молода особа. І ось тут також можуть допомогти благодійники. У Львівській області 60% дає обласна рада, а 40% — громада, де живе такий юнак чи дівчина. А, наприклад, у Харкові та області таких програм немає.
Щоб орендувати житло, випускник інтернату має заробляти. А щоб заробляти — потрібні освіта, професійні навички й розуміння своїх можливостей. Ось що насправді означає захист дитини: не дати разову допомогу, а інвестувати в освіту, розвиток, наставництво, щоб молода людина ставала самостійною, впевненою в собі та здатною реалізувати свій потенціал у дорослому житті.
Источник: www.osvitoria.media