Чому в деяких підлітків немає відчуття сороміцького кринжу чи хоча б когнітивного дисонансу, коли вони назагал слухають музику країни-агресора, та ще й пишаються цим, доки не приїде патруль з поліціянтами? Це про провали освіти, культури чи родинного виховання? У питання глибоко занурюється знаний музичний оглядач і письменник Ігор Панасов.
Спікер:
Ігор Панасов, музичний оглядач, автор книг «ОЕ. 30 років у фото та спогадах», «Історія українського рейву»
До 24 лютого 2022 року слухати російське в Україні було «норм», навіть незважаючи на АТО, анексію Криму. Війна не стукала у двері багатьох так гучно, як зараз. Чи можемо ми чесно сказати, що тоді це було не про музику, а про тотальну культурну залежність?
Я б у цьому випадку не розділяв на періоди до 24.02.2022 та після. І тоді, і зараз це була культурна залежність. Різниця полягає лише в тому, що до 24.02.2022 зрозуміти недоречність комунікації з російською музикою під час війни багато кому було важко, а зараз — через постійні обстріли — стало відчутно легше.
Я б не плекав ілюзій — ця залежність була, є і буде завжди в частини українців. Для людей у віці це ностальгія, для підлітків — хайповий гарячий контент. Ті, хто продовжує слухати російське в 2025 році, точно не бачать зв’язку цієї музики з агресією РФ — ментального, економічного, пропагандистського. Завдання тих, хто бачить цей зв’язок, — говорити про це публічно, пояснювати. Бажано, не грубо і лайливо, а спокійно, впевнено, переконливо. Тоді буде шанс залишити це зіткнення позицій у межах здорової комунікації, без переходу на особистості.
NIKOW. Джерело фото: Origin Stage
Чи була українська попмузика до повномасштабного вторгнення справді якісною альтернативою російській? Чи тоді підлітки просто не мали вибору й споживали зрозуміле і дуже різноманітне?
В Україні попмузика вже з початку 2010-х років була на дві голови сильніша за російську. Але це була попмузика, заспівана переважно російською мовою (Іван Дорн, LOBODA, пізніше — MONATIK, Время и Стекло). І це були пісні насамперед для людей віком 20+.
У 2017–2018 роках почала формуватися генерація попартистів з україномовним матеріалом, які стали помітно конкурувати на ринку: TAYANNA, Ivan NAVI, MamaRika, KAZKA, The HARDKISS, Арсен Мірзоян, «Антитіла», alyona alyona, Pianoбой. Майже всі ці виконавці збирали великі зали, почали заходити в топ чартів стримінгів. Але і це все була музика не для підлітків.
Тренди 2010-х у музиці серед тинейджерів були майже тотально захоплені репом — зухвалим, сповненим брудної лайки. В Україні на цьому полі не було сильних гравців (як виконавців, так і продюсерів), тому українські підлітки майже неминуче підсідали на реп російський/казахський. У цій ніші ми так і не запропонували нічого, що змогло б вийти на високий рівень популярності, бо більш-менш помітний український реп надто «дорослий», а той, що міг би бути цікавий підліткам, — маргінальний та андеграундний.
І можна було б із цього приводу плакати, але я не вважаю це доречним. Чому? Бо українська музика для підлітків — вона геть інша, ніж російська з її купою матюків і демонстрацією домінації як прояву культурного коду. І зараз, коли хайп навколо брудного репу майже зійшов нанівець, ми бачимо, хто є новими героями підліткової аудиторії в Україні — SadSvit, badactress, Структура Щастя, Nikow, Parfeniuk, YAKTAK… Все це самобутні, харизматичні артисти, які захоплюють аудиторію не зверхньою репрозпальцьовкою, а доволі складними емоціями. Я ніколи не вважав, що українська музика має змагатися з російською в одноклітинному мисленні. Вона має бути собою. І нинішнє покоління локальних артистів, яких слухають українські підлітки, мені дуже подобається.
NIKOW. Джерело фото: Origin Stage
Закон поставив під табу російську музику в Україні на телебаченні, радіо, у розважальних закладах, школах та інших публічних просторах ще в 2022 році. За ці три роки наша країна виплекала десятки нових артистів і гуртів. Чи вдалось українській музиці сформувати новий глобальний пласт культури з потужностями, що мають шанси замістити все російське, що поглинало нас багато десятиліть поспіль?
Щоб сформувати глобальний пласт, про який ви говорите, потрібні ще хоча б 15–20 років існування культури в тих умовах, коли до неї ставиться з увагою та повагою переважна більшість суспільства. Трьох років для цього замало. Бо більшість аудиторії — інертна, вона не ставить собі за завдання відкривати, пізнавати нове і своє. Тому, щоби такі люди звикли до того, що українська музика як така має в Україні високий соціальний статус і визнання, вони мають пожити в цій атмосфері пару десятиліть. Тоді для них це стане чимось натуральним. І для їхніх нащадків теж.
Чому попри всі жахи, пов’язані з росією та росіянами, у 2025 ми все ще говоримо про російську музику в наших чартах? (Ще місяць тому на платформі Spotify у «Топ-50 Україна» на першому місці була пісня «Fake ID» російських реперів Kizaru та Icegergert. Наступні дві сходинки також дісталися росіянам). Це про що — про інфантильність аудиторії чи про байдужість і толерантність до вбивць, що схожа особисто мені на феномен навченої безпорадності? (Окремо вражають коментарі під такими новинами: «Тепер за музику саджають?», «ЗСУ також слухають російські пісні, і що?»).
Це про багато що. Про нерозуміння зв’язку культурного контенту з пропагандою та економікою під час війни. Про банальні звички. Про вплив алгоритмів стримінгових сервісів, які роблять «просто бізнес» і не враховують війну взагалі. І так, це також про байдужість та суто тваринно-споживацьке, не усвідомлене ставлення до музики.
Але я з тих, хто намагається дивитися на речі в контексті і масштабах хоча б років, а не днів чи тижнів. І з цього кута зору все виглядає зовсім інакше. А саме: українська музика з 2022 року стабільно домінує над російською в чартах стримінгів, росіяни там з’являються дедалі рідше (і саме тому це стає подією для декого). А якщо і заходять у топ, то на короткий час. Розумієте? Караван української пісні йде, і на сьогодні його може зупинити лише тотальна поразка України у війні.
Окрім того, мінлива присутність росіян в українських чартах настільки потужно роздувається українськими медіа, що я б поставив ще таке питання: а чи думають головою редактори та журналісти цих видань, коли рекламують у своїх публікаціях російських виконавців? І чому їхній патріотичний запал заважає їм зробити гучні заголовки про те, що український артист Parfeniuk з піснею «Врубай» вже понад півроку(!) не сходить з першої сходинки чарту в YouTube? А це насправді феноменальний успіх трека, у якого вже 57 мільйонів прослуховувань.
Чи можемо ми говорити про «культурний постколоніальний синдром» у вподобаннях підлітків? Як він проявляється саме через музику?
Я залишу культурологам цю роботу — називати процеси складними і гучними формулами. Від себе скажу іншими словами. Уподобання підлітків багато в чому залежать від уподобань їхніх батьків. Набагато більше, ніж може здаватися. Саме батьки, а не онлайн-алгоритми чи оточення в школі, закладають фундаментальні культурні коди в дітей, коли їм до 2–3 років. І якщо вдома було і є чимось звичним слухати російську музику, то вийти з-під цього впливу дитина може лише завдяки роботі над собою, тобто внутрішньому зусиллю, на яке не всі здатні. Або через зовнішній вплив. Але це вже залежить від того, як пощастить із середовищем — друзями у дворі, однокласниками.
Чи можна назвати музику ареною, на якій формується ідентичність підлітків? Це ж для них щось глибше, ніж фоновий шум TikTok?
Ще років 20 тому я б відповів на це питання ствердно. Але зараз я не впевнений, що музика обов’язково формує ідентичність підлітків. Це через те, що відбулася зміна місця музики як такої в житті людини. Вона вже не має тієї ваги, як раніше. Бо простір розваг і культурних вражень щільно заповнили собою нові форми — соцмережі, серіали, відеоігри, відеоблоги, скролінг соцмереж з безкінечними мемами. Тому загальний вплив музики зменшився, я вважаю.
Але те, що звучить навколо дитини, все одно впливає на її естетичні звички і пріоритети. І форма, в якій дитина все ж таки перетинається з музикою, має велике значення. Тому якщо вона має з нею справу лише через TikTok, то це, безумовно, примітивізує її картину світу. На мою думку, відповідальні батьки мають хоча б раз на три місяці ходити з підлітками в органний зал, філармонію, оперу та на концерти індімузикантів. Просто з міркувань того, щоб дитина бачила світ якомога ширше.
Нещодавній випадок на Подолі в Києві: п’яні підлітки вмикали росмузику все гучніше, доки не втрутилася поліція. Зрештою їм «виставили» дрібне хуліганство. Чи вмикання російської музики в публічному просторі Києва є новою формою підліткового протесту? Але проти чого вони бунтують?
У кожному такому випадку треба вдивлятися в підлітків індивідуально. Уважно розпитати їх про мотивацію таких вчинків. Я припускаю, що слухання російської музики може бути формою протесту (і підлітків, і дорослих). Але лише для тих, хто відчуває себе утисненим через заборону її публічно слухати. Якщо людина так відчуває, то вона живе у своєму егоїстичному світі і їй байдуже на тих, ким російська музика на вулиці зараз може сприйматися як агресія (військових, родичів загиблих). Це абсолютно безвідповідальна позиція. І якщо це і бунт шанувальників росмузики, то він інфантильний, недолугий.
Може, російська музика для деяких українських підлітків — спосіб уникнути постійного нагадування про війну, втрати? Така собі втеча в заборонене минуле…
Це теж можливо. Тому що, повторюся, все індивідуально. І тут ми по десятому колу повертаємося до економіки. А саме до того, що активне і постійне слухання російської музики на сьогодні є підтримкою російської індустрії, тобто заробітків музикантів, відрахувань у бюджет рф. Я б таким людям порадив задуматися над тим, чи не забороняють вони собі майбутнє тим, що занурюються в «заборонене минуле»? Звісно, якщо вони пов’язують власне майбутнє з Україною. Бо, цілком можливо, що ні.
Чи достатньо музичні критики, журналісти і блогери зробили для популяризації українського продукту серед молоді? Чи ми програли наглухо русифікованому TikTok за замовчуванням?
Журналісти і блогери, я вважаю, робили і роблять чимало для того, щоб українська молодь принаймні знала про головних героїв української сцени всіх її рівнів. Роблять достатньо, наскільки це дозволяє стан економіки, війна. Частина з них за останній рік мобілізувалися до лав ЗСУ, частина — пішли в інші професії, щоби вижити.
Але діяльність журналістів і блогерів, яких знаю я, — це контент, цікавий для тих, кому вже є хоча б 18–20 років і хто споживає інформацію усвідомлено. Чи достатньо було зроблено і робиться для аудиторії 12–17 років? У цьому я не впевнений. Можливо, я просто не знаю таких блогерів та авторів.
Благодійний концерт SadSvit та Latexfauna. Джерело фото: UAinKrakow
Що в найближчі роки має з’явитися в українському музичному просторі, щоби 14-річний підліток сказав: «Мені впадло слухати російське, бо в нас є своє крутіше»?
Такі підлітки вже існують. Принаймні, я знаю про них. Що має статися, щоби таких дітей ставало більше? Я скажу: українські артисти мають продовжувати творити. Українські медіа мають професійно відстежувати процеси на локальній сцені і постійно розповідати про це. Українське суспільство у своїй більшості має ставитися з повагою до сучасної української музики. Українські підлітки мають цікавитися тим, що створюють творчі люди, які живуть в одній країні з ними. Українські батьки мають допомагати своїм дітям у цьому. І так років 15–20. Після такої роботи, повірте, буде непросто знайти українського підлітка, який слухає російське.
Источник: www.osvitoria.media