Якби Іван Нечуй-Левицький жив з нами у 21-му столітті, поза очі його, імовірно, називали би фриком. А дивацтв в одного з найсаркастичніших письменників України — і в п’ять лантухів не вбереш! Був відлюдником і протягом усього життя уникав одруження. А чого варта його звичка лягати в один і той самий час, о 22:00, хоч би й апокаліпсис за вікном. Ще пан Іван цілорічно ходив з парасолькою і довго хворів, якщо траплялося з кимось посваритись. Та попри чутливу вдачу, Нечуй-Левицький демонстрував залізну волю, відстоюючи українську мову й літературу, та ще понад 100 років тому сказав пророчі фрази про ментальність і майбутнє українців, яке завше має залишатись у наших руках.
Богомільний черкащанин з родини священика
Малий Іванко зростав на Черкащині в родині священнослужителя. Його матір була неписьменною, але дуже емпатичною і тонко відчувала людей: могла заплакати, слухаючи розповідь про житіє святого. Малий синочок брав з неї приклад, і обоє заходилися слізьми.
«До чотирнадцяти літ, до самої семінарії, я був дуже богомольний під впливом матері. Я ні разу не їв до служби, витримував тяжкий піст до плащаниці, — так розповідав про своє дитинство та ранню юність сам Іван. — Приїжджаючи додому, я читав житія святих. Разом із житіями я читав історію України, що знаходив в батьковій шафі».
Навчався в мінішколі, створеній батьком
«Як ми почали підростати, батько спромігся пристроїти до дома ще дві кімнати, і нас забрали в покої. Сам тато вчив мене читати та писати разом з хлопцями, котрі бігали до нас вчитись. У 1844 році власним коштом батько завів справжню школу для селян, набрав хлопців і вчив їх літом у пасіці в катразі, а зимою — у кухні. Разом з тими хлопцями вчився і я. Але раз дізнався про домашні класи польський пан, стеблівський дідич, покликав батька і сказав: «Як ви вивчите мужиків читати, то підете й ви, піду й я на поле робити, а мужики не схотять робити…» І школу пан закрив, а хлопців звелів забрати в суконну фабрику», — так розповідає сам Іван Левицький про спроби батька організувати освітній осередок для селян.
Плани сільського священика навчати дітей українською так і не втілились. Він помер, не доживши навіть до 60 років. Проте син назавжди запам’ятав татове напучування-пророцтво: «На Україну дуже насіли польські пани, та й сама московщина заїдає наш язик і національність…»
Літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького
Вчитель-мультипредметник, який соромився викладати російську
Як і батько, молодий Іван навчався в Богуславському духовному училищі. Згодом продовжив навчання в Київській духовній семінарії. Але стати священником йому так і не судилося. Натомість парубок пристав до вчительської ниви. Був викладачем історії, географії, російської словесності. У той же період вперше взявся за перо і вигадав собі псевдонім Іван Нечуй.
Цікаво, що викладав Іван Семенович не в Україні, а в містах і містечках Польщі й відчував докори сумління за свій предмет «Російська словесність». Було в нього відчуття, мовби перетворювався на «русифікатора Речі Посполитої» чи на «колонізатора від культури». Річ у тім, що саме в той час польську мову викорінювали зі шкіл Польщі, і це змушувало вчителя почуватися винним. Ставив собі запитання: «А раптом повторюю батькову долю ненароком, і сам того не бажаючи — геблю жіночі душі, й не одну, а багато…»
Через сім років Іван Левицький висловив бажання, щоб його перевели викладати до Бессарабії або будь-куди, щоб лише за межі імперії. Він отримав зверхню відмову, але мовчати не став і влаштував бучний скандал — напевно, єдиний за всю свою кар’єру. О диво, це подіяло! Улітку 1873 року освітянин змінив місце служби і переїхав у Молдавію.
Обкладинка другого видання драми
«Маруся Богуславка», 1887 р.
Наступні 12 років він служив у 1-й Кишинівській чоловічій гімназії. Спершу був класним наставником, згодом — викладачем старослов’янської й латинської мов та логіки. За вислугу років Левицький отримав чин титулярного радника. З того часу кар’єра пішла вгору: через деякий час став колезьким радником, а потім і статським радником.
Моволюб і філософ
Якби в Івана Нечуя-Левицького був блог у Facebook — збирав би там аншлаги! Його роздуми про українство, мову, націю українців звучать глибоко й сучасно навіть в епоху ШІ. Дехто порівнює його яскраві й влучні висловлювання з мемами — тож вважаємо Нечуя-Левицького зачинателем української саркастично-філософської мемології. Ось як про нього говорив Іван Франко: «Іван Левицький — се великий артист зору, се колосальне, усеобіймаюче око України». Коцюбинський погоджувався і нахвалював стиль і мову автора: «Читав — наче погожу воду у спеку пив».
«Наше будуще в чужих руках, але… і в наших!»
«І я, і ти, і всі ми живемо чужим розумом, жуємо чужі думки. А я хочу мати особистий погляд на все, свою філософію, свій світогляд».
«Мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа».
«Українське життя — то непочатий рудник, що десь під землею, хоч за його вже бралися такі високі таланти, як Шевченко».
«Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє і всохне».
Найкращі свої твори Іван Нечуй-Левицький написав у Молдові
І «Кайдашеву сім’ю», і «Бурлачку», і «Миколу Джерю», і «Марусю Богуславку» та інші перлини нинішньої шкільної програми вчитель-письменник створив не в Києві і не в Галичині, а саме в столиці Бессарабії. Можливо тому, що ностальгія подвоює силу правди і викорінює зайве? Саме в Кишиневі пан Іван починає підписувати твори подвійним прізвищем — Нечуй-Левицький.
Коли вийшов Емський указ, Іван Левицький написав нарис «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини». Як зазначає Олександр Рудяченко, дослідник творчості Нечуя-Левицького, у цьому творі письменник «чорним по білому назвав головну держиморду для всієї слов’янської культури»:
«Третій указ карає нашу молоду літературу на Україні. … Указом заборонено нам друкувати на українській мові вчені твори, педагогічні книжки, книжки для народного читання, навіть ноти з українськими словами, щоб не дати розвою українській опері… Гніт над національною літературою та язиком в Росії — це велика московська помилка».
«Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком. Сходь же, зоре, і поведи за собою пишне літнє гаряче сонце, щоб воно освітило Україну, прогнало сумну, пекельну ніч і повело за собою ясний день науки і просвіти — і волі, волі, волі… Наше будуще в чужих руках, але… і в наших! Україна мусить домагатися права своєї національності, свого язика в усіх школах і в громадянській жизні…»
Співавтор українського перекладу Біблії
Саме Іван Нечуй-Левицький разом з Пантелеймоном Кулішем та Іваном Пулюєм першими за згодою і за сприяння Лондонського Біблійного товариства переклали українською мовою Біблію, що побачила світ 1903 року у Відні в друкарні Адольфа Гольцгаузена.
Відстоював власний правопис, не визнавав букву «Ї» і апостроф
Олександр Рудяченко, дослідник творчості Івана Нечуя-Левицького, віднайшов цікавий факт про письменника: той створив і відстоював… власний правопис! І робив це ой як затято. Ось що пише Рудяченко:
«Філологи підрахували: сакральних, чи то діалектичних, чи то правописних, норм, які Нечуй-Левицький затято обстоював, було 13. Зокрема, упродовж життя автор не визнавав апостроф та букву «ї», писав не «їх», а «йих», у місцевому відмінку однини прикметників вперто використовував букву «і», пишучи: «на зелені траві». Навіть у заповіті класик вимагав, аби лише так його твори друкували… «на віки вічні». Бо сучасні йому нововведення правопису Іван Семенович вважав «галицькою змовою», інколи нагадуючи собою непоступливого щодо стилю живоріза, здатного спалити навіть власні книжки, якщо там знайдеться єресь: «Хай краще згорять, аніж з отаким правописом!»
Самітник, який так ніколи і не одружився
Поміж інших дивацтв Іван Нечуй-Левицький сповідував культ самотності. Коли переїхав жити до Києва — оселився у флігелі на вулиці Новоєлизаветинській (нині це вулиця Євгена Чикаленка). У дворі був пречудовий садочок і навіть маленький став та кілька вуликів із бджолами. У цьому мініраю пан Іван прожив аж до моменту, коли в 1909 році цей дім знесли.
Коли письменника запитували, чи він жалкує, що не одружився, той відповідав: «Бувало, що й жалкував, а більш того, що ні. Так я спокійно собі жив, а то хтозна як було б. Якби попалася така, як Балабусі, то самі знаєте, як би мені жилося, чи мав би спокій (Балабуха — герой повісті «Старосвітські батюшки та матушки», який бере в дружини жінку, що стала зрадницею).
Найпунктуальніший письменник України
Кияни знали: за часом, коли Нечуй-Левицький виходить на прогулянку, достоту годинники можна звіряти! Та й променад проходив завжди одним і тим самим маршрутом: сершу під гірку до Володимирської, а потім до фунікулера. До своєї домівки повертався чепурним Хрещатиком. І найцікавіше — яка б не була погода, ходив письменник з відкритою парасолькою. Вірив, що так зменшує імовірність захворіти.
Алкоголь ніколи не любив, як і суперечок. Подейкують, коли сварився з ким — одразу захворівав і почувався погано два тижні поспіль. Спати лягав рівно о 22:00, навіть якщо в цей час була якась важлива подія чи його власний ювілей. Він просто виходив з приміщення зі словами «Перепрошую, мені вже скоро час лягати спати».
Список казки «Два брати» (1887 р.) з власноручними правками
І. С. Нечуя-Левицького
Помер від недоїдання в київській богадільні
Останнє десятиліття свого життя Нечуй-Левицький боровся з хронічними хворобами, мав хворі ноги, але писав невтомно. В Інституті рукописів НБУ імені Вернадського ви можете й нині отримати доступ до його рукопису «Сільські й міські сюжети для оповіданнів, пейзажі й характеристики» (1909–1914), «Сільські мотиви. Пейзажі, типи й характеристики» (1914). Він жив так, як сам писав: «Художник повинен бути у своїх творах дзеркалом громади, але дзеркалом високої ціни, в котрому б одбивалась жизнь правдива, добре спорядкована й згрупована, освічена вищою ідеєю».
Останні роки життя Нечуй-Левицький трудився над авторським підручником «Граматика української мови», що складалася з трьох частин та вийшла накладом 1200 примірників.
У важкі роки першої світової війни Іван Семенович виживав, як міг. Часто не мав що поїсти і чим топити піч. Прихильники зовсім не цікавилися ним, а сім’ї і родичів не мав. Письменник годинами відстоював черги за хлібом і гасом — і в спеку, і в мороз. Радів, як дитина, коли вдавалося роздобути кілька яєць.
Напевно, і ваші очі затуманять сльози, коли дізнаєтеся, що життя геніального письменника обірвалося через… недоїдання. Останні роки життя він провів у жахливій бідності.
У березні 1918 року письменник захворів та в умовах кайзерівської окупації Києва потрапив до Дегтерівської богадільні на Лук’янівці (нині — Інститут сухопутних військ на Дегтярівській, 19). Про людей там не дбали, лікування теж не було. За кілька днів без догляду та їжі на вісімдесятому році життя велет літературної думки пішов у засвіти 2 квітня 1918 року.
Поховали Івана Нечуя-Левицького на Байковому кладовищі. Замислюємося повсякчас і над цими його словами:
«…Наша земля на Українi як золото, а народ часто голодує. У нас нема промислiвства, а про народ ніхто й не дбає, ніхто його не напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша пісня поетична й чудова, як утвори першорядних геніїв; наша поезія, мова багата, як щире золото. I все те марно занапащається, пропадає, лежить непочате. I доки воно лежатиме? Нам не треба війни, а треба просвіти! Нащо нам земля й вода? Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас тільки тим i годують i не дають нічого луччого, держать нас i народ наш в темноті, не дають народові навіть Святого Письма на його мові, що вже мають дикарi, не дають нашого хліба, не дають мови, не дають волі, науки, школи, просвіти».
«Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького:
фрази-афоризми, які змушують нас реготати і плакати
Титульний аркуш першого окремого видання повісті
«Кайдашева сім’я» (1887 р.)
🤌
В чужих руках шматок хліба все здається більшим.
😃
— Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.
— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся!
🤫
З п’яним розмовляти — тільки гаяти час.
🙅♀️
Ой важу я на цю дівчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн в руках, та коли б не вислизнула з рук.
😃
Мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне.
🤫
Матері твоїй сторч та в борщ!
🤩
Мелашка зітхнула. Вона почутила, що рідна мати б’є, та не болить, а свекруха словами б’є гірше, ніж кулаками.
🤔
«Чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий посіпака».
😳
— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.
— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем…
😬
Ви знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і не вмре наглою смертю…»
😇
«Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша».
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media