Романтизація ляпаса (гучної бавовни долонею по обличчю) почалася в XVII столітті, переважно в літературі та в театрі. Письменників і драматургів приваблювало те, що після ляпаса можна було добре закрутити сюжет і надати йому особливу цікавість.
У реальному ж житті, а не у вигаданому, ляпас спочатку був явищем дуже рідкісним. У вищому суспільстві ефективнішим був виклик на дуель. Але поступово (під впливом романів письменників та п'єс драматургів) ляпас став важливим елементом виклику на дуель. При цьому виник і свого роду не писаний моральний кодекс. Він говорив, що той, хто дає ляпас повинен був бути:
- рівного соціального стану;
- приблизно рівного віку із невеликою різницею;
- обов'язково приблизно рівної фізичної сили.
Якщо останні два моменти не дотримувалися, виклик на дуель можна було зробити письмово або демонстративним киданням рукавички при свідках.
Викликаний на дуель міг відмовитися від неї, але лише у разі поважної відмови причини. Скажімо, своєї хвороби чи через відсутність логіки в діях, що викликав. У деяких випадках відповіддю на ляпас ставала теж ляпас, після чого сторони мирилися і конфлікт вважався вичерпаним. Однак той, хто відповів на ляпас своєю ляпасом, ставав у суспільстві посміховиськом з міткою боягуза.
Умовами дуелі допускалося, щоби вид зброї вибирав той, кого викликали. Як зброя могли бути не тільки дуельні пістолети, шаблі, шпаги, а й будь-які інші предмети. (Наприклад, дві склянки з невідомими напоями, одна з яких отруєна.) Але при цьому не можна було проігнорувати ляпас через резонанс у суспільстві (чутки і плітки).
Таким чином, ляпас став особливим привілеєм «вершків» суспільства. У простому народі слово «ляпас» навіть не звучало ніколи. Замість нього вживалося інше слово — «ляпас». Але вона не була викликом для «розбірок», а служила в основному як засіб виховання для тих, хто в чомусь завинив. За допомогою ляпаса і потиличника вирішувалися багато питань.
У міру того, як дуелі ставали під забороною в суспільстві, змінювалося і ставлення до ляпаса. Процес особливо яскравий вираз прийняв у Європі. З класичного виклику на дуель ляпас перетворилася на засіб публічного приниження – особистою образу фізичною дією (іноді зі словами, але частіше – без коментарів).
Актуальність ляпаса стала падати. «Нагороджений» ляпасом міг подати позов до суду і вимагати компенсацію за заподіяну моральну шкоду. Простіше кажучи, жодної заборони на ляпаси не існувало, але з погляду психології вона стала дуже сумнівним засобом при з'ясуванні стосунків.
У XIX столітті про ляпас, здавалося, остаточно забули. Що сталося згодом?
У XX столітті «розбирання» з лясканням долонями по обличчю знову стали популярними. В основному через те, що «демократизація» набула в багатьох країнах суто бюрократичного характеру на користь можновладців. Чинна і зараз подвійна мораль, коли суди приймають рішення не з погляду Закону (який нібито для всіх однаковий), а з урахуванням соціального стану постраждалого. Це очевидно і доказів не потребує.
У результаті ляпас судами тепер найчастіше відноситься до дрібної хуліганської дії і карається зазвичай штрафом. Грошову компенсацію за моральну шкоду скривджений отримає лише в тому випадку, якщо будуть свідки, серед яких (згадаймо Остапа Бендера) записуватися громадяни не бажають.
Вийшло, що ляпас знову став актуальним. «Достукатися» позовом до справедливості — значна витрата сил і нервів, не кажучи вже про фінансові втрати. Простіше дати прилюдно ляпас кривднику (а можна й десь в затишному місці без них) і перетворити ситуацію на елементарну бійку. У такі банальні події суди (завалені важливішими справами) майже не вникають і автоматично пропонують сторонам помиритись.
Звідси така велика кількість нині всякого роду «наїздів» одних громадян на інших з ляпасами, що переходять у бійку. І кого в цьому звинувачувати?