Image from Kyiv24 News
У ніч з 10 на 11 березня оголосили переможців премії Оскар 2024. У номінації Найкращий повнометражний документальний фільм перемогла українська стрічка «20 днів у Маріуполі». Його створили режисер Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко. «Якби міг обміняти нагороду на те, щоб росія не окупувала нашу міста…» — сказав режисер під час своєї промови. Розповідаємо у матеріалі про 5 важливих речей, які варто знати про надскладне для сприйняття кіно.
1
Троє журналістів стали єдиною командою ЗМІ,
яка документувала початок війни в окупованому Маріуполі
Фото: Insider
Режисер і фотограф Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка, продюсерка й журналістка Василіса Степаненко потрапили в пастку в оточеному російськими окупантами Маріуполі під час облоги міста в 2022 році. Не розраховуючи на евакуацію, вони продовжували фіксувати на камеру й документувати злочини росіян. Близько 10% відзнятих матеріалів документалістам вдалося відправити з єдиної точки у місті, де був сигнал мобільного зв’язку. Близько 30 годин відео вивезли гуманітарним коридором. Щогодини і щодня команда медіа ризикувала життям, але ціль була чітка: світ має бачити правду.
— Вже 23 лютого було зрозуміло, що війна близько. Ми не знали, що вона почнеться завтра, але за різними шматочками інформації, розуміли, що, найімовірніше, так буде, — розповідає в інтерв’ю «Вікнам» режисер Мстислав Чернов. — І питання було тільки в тому, де ми її зустрінемо. Ми ухвалили рішення зустріти її в Маріуполі всією командою, тому що це місто було стратегічною ціллю РФ протягом багатьох років. Інакше просто не могло бути. Росія у будь-якому разі атакувала б Маріуполь. І ми хотіли бути саме там, щоб все показати світу.
До слова, «20 днів у Маріуполі», який став найкасовішим документальним фільмом в українському кінопрокаті, — це режисерський дебют Мстислава Чернова. До цього він здобував нелегкий кореспондентський досвід у Сирії, Нагірному Карабасі, Лівії, Іраку, Секторі Газа, Афганістані. Разом зі знаним фотографом Євгеном Малолєткою та продюсеркою Василісою Степаненко отримав Пулітцерівську премію за висвітлення подій перших днів облоги Маріуполя.
2
Імовірно, ви вже десь бачили ці фото та відео
З великою вірогідністю українські та світові глядачі вже знайомі з деякими кадрами «20 днів у Маріуполі». І це недивно: зафільмовані відважними медійниками перші кадри війни з Маріуполя облетіли увесь світ, у буквальному сенсі. Спершу троє журналістів передавали відзняте в редакцію Associated Press, а звідти правдивий контент про криваві злочини розліталися міжнародними ЗМІ. То які з цих кадрів пригадуєте ви особисто?
- У верхню частину багатоповерхівки влучає ракета
- Четверо чоловіків біжать з ношами в руках. А на ношах — вагітна жінка на простирадлі з принтом кавуна, тримається за живіт
- Дівчинку запитують у сховищі: «Чому ти засмучена? — Я не хочу помирати. Хочу, щоб це скоріше закінчилось. Я прокинулася від бабаху сьогодні. Зрозуміла, що це війна.»
- військовий сповіщає по рації побратимів: «Вони зайшли. Техніка з літерою Z»
- Лікарі намагаються врятувати поранену дитину
- Військовий у касці тримає за плечі хлопчика, який запитує, плачучи: «Мама! Де моя мама?»
3
Візуальний ряд фільма «вибиває» у глядача землю з-під ніг
Автори стрічки змушують глядача дивитись на війну впритул. Це таке «реаліті війни», від якого в декого судомить шлунок, а хтось ридає. Ще хтось не може додивитись до кінця та йде з зали. Чи не за таку істинність обличчя людського горя «20 днів у Маріуполі» потрапив у оскарівський шортлист? Можливо. Але краще цієї номінації не було б, як і десятирічної війни.
Є багато думок про те, що «20 днів у Маріуполі» зараз варто дивитись саме іноземцям, — щоб «розтрусити», шокувати, нагадати, як все починалось і що жахіття продовжується нині, часом із нечуваною жорстокістю. Щоб через історії випадкових, але таких реальних людей інші люди, — цілком задоволені своїм життям, буквально шкірою відчули, що може коїтись там, куди щодня і щотижня летять гради, ракети, ударні БПЛА. І як в цьому виживають або ні пересічні українці.
Так, просто зараз світ, «який втомився спостерігати за дворічною війною» мусить навести різкість на події в нашій країні. І не розмитим зором подивитись на ніжку мертвої дитини, яку вбила російська ракета. На очманілого від розпачу тата підлітка, який ще півгодини тому грав у футбол, і вже ніколи не заговорить після ракетного удару та помре в реанімації. Тато говоритиме з ним через біле простирадло, заплямоване кров’ю. Ці кадри — жорстокі. І ніколи не зітруться з пам’яті, якщо побачиш їх бодай раз. Як і не забудеш голосів людей, в сім’ї яких завітала війна та смерть.
4
Якщо ви українець і живите у війні — це кіно може вас ретравматизувати
Команда «20 днів у Маріуполі» зафільмувала й гуманітарну катастрофу, в яку невідворотно скотився Маріуполь під час облоги, і масові поховання загиблих цивільних, і роботу відважних лікарів, які кричать в реанімації: «путін, подивися в очі цій дитині». Дитина помирає.
Українцям, які проживають у війні і чи не щотижня рефлексують історії нових жахіть після російських атак (ви ж іще досі не оговтались від трагедії в Одесі зі смертями немовлят і маленьких дітей, ми вгадали?), психологи радять відкласти перегляд стрічки «на віддалене в часі потім» через ризик ретравматизації. Ретравматизація — процес повторного прожиття людиною травматичний досвіду або занурення у високий рівень емоційного стресу через події, що нагадують про ту травму. Вона може бути болюча й стрімка, посилити тривожність чи спровокувати відновлення панічних атак, поглибити існуючі депресивні стани.
«Дивилась фільм у Варшаві на кінофестивалі Orły. Не всі могли дивитися. Деякі люди виходили «подихати». Серце просто завмирало. Це дуже важливий фільм», — пишуть українці відгуки про побачене в Youtube.
«Дивилась фільм у кіно в Дніпрі… Реакція залу — сльози, багато сліз. Після закінчення стрічки пішли титри, вже й запалили світло в залі, а ніхто з глядачів не ворухнеться. Чути їхнє дихання, мертва тиша. І ми всі, наче стаємо рідними, тому що разом пережили цей фільм про наш біль…» — каже глядачка Аліна Єременко.
«Від перегляду такі ж мурахи, як і в перший день війни, тільки в голові безліч інших кадрів ще з 2014 року. Бачу перші кадри й переживаю ті ж відчуття, що і 2 роки тому. Тільки кадри ці вже давно відомі і багато разів переглянуті у тисячах роликів. Кожен невимовно важко бачити. Частини людей із фільму просто вже може не бути, як і того хлопчика новонародженого, якого лікар обережно загорнув у пелюшку і поклав з іншими загиблими у підвалі лікарні. Відчуваю цей біль всім тілом. Ціла родина знайомих моєї родини загинула у Дніпрі….» — ще один відгук глядача в Youtube.
«Надія — саме те, що допомогло мені та всім нам пережити Маріуполь та вийти з нього не зламаними людьми, а продовжити працювати далі».
5
У фільмі є надія
Звучить неймовірно, зважаючи на вже написане вище, але режисер Мстислав Чернов запевняє: «Надія — саме те, що допомогло мені та всім нам пережити Маріуполь та вийти з нього не зламаними людьми, а продовжити працювати далі». І додає, що для нього та команди Маріуполь став символом боротьби: «…Коли ми бачимо страждання, коли ми бачимо людей, які втрачають своїх дітей, близьких, домівки, рятують свої життя від бомбардування, все одно завжди є хтось поряд, хто підтримує, допомагає, тримає за руку. Це, мені здається, щось абсолютно унікальне, що сталося з українцями. Ми всі стали однією сім’єю та допомагаємо одне одному».
Будь у курсі
Які ще фільми претендують на «Оскар» в категорії
«Найкращий документальний фільм»:
Bobi Wine: The People’s President;
The Eternal Memory;
Four Daughters;
To Kill a Tiger;
20 днів у Маріуполі
Де можна подивитись фільм «20 днів у Маріуполі»:
У кінотеатрах України фільм показували восени 2023-го та на початку зими в 2024 році. Також у листопаді 2023 року фільм виклали у відкритий доступ американського YouTube. На українських платформах його наразі ще немає у відкритому доступі.
Поділитися цією статтею
Источник: www.osvitoria.media