90 відсотків тих, хто приходить зробити розстановку, говорять про проблеми з батьками. Почнуть вони, звичайно, з іншого. З сімейного життя, з роботи, з хвороб. Але закінчать однаково — батьки мені недодали. Вони мені винні. І це твердження стає головною перешкодою в роботі. Неможливо налагодити стосунки старшого і молодшого, коли молодший вимагає. Коли йому недостатньо всього того, що вже дано і зроблено, інформує Ukr.Media.
Я пам'ятаю себе років п'ять тому, коли для мене ця фраза мала також величезний сенс. У той час мені подобалося носитися як з писаною торбою зі своїми дитячими переживаннями. Щоб кожного разу нагадати мамі, що вона могла б зробити для мене більше, дати мені щось інше. Щоб згадати про тата з докором — адже міг би, адже повинен був! І все це руйнувало мене і моє життя, тому що я жила минулим. Минулими подіями, образами. Відпустити які не уявлялося можливим (адже треба ж добитися справедливості!).
І ось зараз я зустрічаю таких же дівчат і жінок. І знову бачу в них — себе і свій досвід. Я пам'ятаю, як важко було відмовитися від цієї скрині зі скарбами дитячих травм. Це здавалося дивним і дурним — адже кудись їх треба діти.
Не можна просто так залишити! Адже має ж якось компенсуватися все — вибаченнями, покаянням (така роздута пиха). Це було дуже незвично, тому що якщо прибрати старий сценарій — потрібно створювати щось нове — а яким воно має бути? Хто знає? Хто міг мене навчити?
Але це був найголовніший крок у моєму житті. Перестати страждати, розбираючи минуле. Перестати скаржитися на тих, хто дав мені життя. Перестати бути жертвою. Перестати тягати свої погані спогади. Цьому не допомагали ні практики прощення, ні психоаналіз — тому що я знову і знову перебирала не найкращі спогади. Виговоритися і виплакатися теж давало тимчасовий ефект. Листи образ полегшували стан, але цього було недостатньо.
Що ж стало вирішальною точкою? Книга Хантера Бомона «Дивитися на душу». Хоч вона і для розстановників, але написана дуже простою мовою. І написано в ній про прості речі, до яких я в той час якось не додумалася. Про те, що необхідно побачити у своїх мамі й тату… ЛЮДЕЙ! Уявляєте — людей! Здавалося б — хіба ми цього не розуміємо? Але ж якби ми розуміли, що вони — люди, ми б стільки не вимагали від них.
Побачити в мамі людину — це означає побачити тверезим поглядом її життя. Її долю. Не для того, щоб жаліти (адже жалість принижує). Але для того, щоб зрозуміти найважливіше. Вона дала мені все, що змогла. Більше в неї не було. І як би їй самій не хотілося дати мені більше — у неї просто цього не було. Хіба можна віддати те, чого немає? І хіба може мати не віддати дитині все, що в неї є? Якщо ми згадаємо про свої стосунки з дітьми — то ми ж робимо для них максимум можливого. Того, що в наших силах. І навіть якщо дуже хочемо робити більше — з якихось причин не можемо, незважаючи на силу бажання.
Так само і наші мами й тати. Які виросли в повоєнний або воєнний час. Які пережили різні катаклізми. Їх самих ростили ясла з малечку. Їх часто здавали в інтернат — або взагалі забирали з неповних сімей насильно. Їм доводилося рвати стосунки з корінням — якщо коріння було «неправильне» на думку влади. Їхні батьки вірили в комунізм, а не в Бога. І вони вчилися перевиконувати плани п'ятирічок. При цьому вони самі отримали дуже мало любові. Справжньої, безкорисливої, щирої.
І коли вони стали батьками — вони дуже хотіли робити все інакше. Говорити про любов своїм дітям, якщо їм не говорили. Дати їм фундамент, якщо їм самим не дали. Обіймати — якщо їх не обіймали… Вони зробили прорив — але в міру своїх можливостей. А коли ми дивимося на них, випускаючи з уваги їхню історію, ми знецінюємо цей подвиг. Ми знецінюємо дар життя, яке прийшло через них. Ми знецінюємо все те, що отримали. І вимагаємо-вимагаємо-вимагаємо… І руйнуємо стосунки.
Наші батьки дали нам стільки, скільки могли. Більше в них не було. І наше завдання — прийняти, що цього достатньо. Тільки в цій точці можуть піти зміни стосунків з батьками. Тільки після такого усвідомлення. Тільки коли ми побачимо в них — людей.
І не тільки в батьках — спробуйте побачити людину у своєму чоловікові, свекрусі, особистість у своїй дитині — і вам стане набагато простіше жити і будувати стосунки. Якщо трохи відволіктися від своїх власних страждань, можна побачити, що всі страждають — по-своєму.
У кожного своя історія, свої травми і мозолі. Але це не означає, що ми не можемо бути щасливі. Щастя приходить, коли ми перестаємо тягати на собі тягар з минулими образами — і починаємо допомагати іншим людям, яким так нелегко з нами (та й без нас також).
Любіть своїх батьків такими, які вони є. Саме така любов відкриває вам горизонти — щасливого сімейного життя, самореалізації, материнства.
Джерело: ukr.media