Спільна діяльність передбачає не лише спільне минуле, але й взаємні зобов’язання на сучасному етапі розвитку. Творення нації: чи достатньо лише уявляти себе спільнотою
Чи вистачає людям лише уявляти себе частиною спільноти для формування нації?
Бенедикт Андерсон запропонував одну з найвпливовіших відповідей ХХ століття. Однак сьогодні все більше історичних та соціологічних прикладів спонукають поставити інше запитання: чи не народжується нація передусім через спільні дії?
Нація виникає не в уяві. Вона формується у спільній праці, спільних небезпеках, спільній боротьбі, взаємній залежності та відповідальності. Натомість уява лише надає назву тому, що вже стало соціальною реальністю.
Саме тому ми не можемо повністю погодитися з відомою концепцією Бенедикта Андерсона, який визначав націю як «уявлену політичну спільноту». Так, члени великої нації ніколи особисто не знатимуть переважної більшості своїх співгромадян. Але з цього зовсім не випливає, що спільність між ними існує лише в уяві. Насправді, ці люди є лише умовно незнайомими.
Вони можуть ніколи не бачити одне одного, але впізнають знайомі моделі поведінки, способи мислення, моральні оцінки, реакції на небезпеку, втрати, несправедливість, зраду чи взаємну допомогу. Вони розпізнають інтонації, гумор, звички, способи ведення суперечок, роботи, ризику та виживання.
Спільна діяльність – справжній фундамент
Це впізнавання не виникає на порожньому місці. Воно є наслідком тривалої спільної діяльності багатьох поколінь.
Нація формувалася не тому, що люди думали однаково. Вона виникала тому, що вони діяли разом: обробляли землю, займалися торгівлею, воювали, зводили міста, виховували дітей, переживали спільні втрати та спільні перемоги. Саме в цій спільній діяльності поступово формувався соціальний світ, який згодом люди починали усвідомлювати як Націю.
Таким чином, повторюваний досвід взаємодії поступово перетворював окремих індивідів на політичну спільноту. Саме в цій діяльності і формувалася Нація. Вона матеріалізувалася в мові, культурі, господарстві, інституціях, правових нормах, традиціях, способах взаємодії та моделях поведінки. Результати спільної діяльності не зникали разом з людьми, які їх створили – вони ставали соціальним світом, у якому народжувалися та соціалізувалися наступні покоління.
Яскравим прикладом є сучасна норвезька солідарність та відчуття, що всі «перебувають в одному човні», яке виникло не тому, що норвежці одного дня уявили себе спільнотою. Вони справді століттями були в одному човні! Вони разом виходили в море, були залежні одне від одного, ризикували життям, воювали пліч-о-пліч, ділили здобич, втрачали товаришів і поверталися до своїх громад. Спільна небезпека створювала взаємну залежність, взаємна залежність формувала відповідальність, а відповідальність ставала нормою та частиною культури.
Норвегія досягла успіху не лише тому, що її громадяни поділяють спільні символи. Її сила полягає у тривалому досвіді взаємної довіри, високій соціальній відповідальності та щоденній співпраці між громадянами та інституціями.
Саме цей досвід робить демократичні правила звичною практикою, а не просто декларацією. Саме тому демократичні норми в Норвегії сприймаються не як зовнішній примус, а як природне продовження культури взаємної довіри.
Тому Націю спочатку створюють через спільну діяльність, а вже потім усвідомлюють і називають. Люди не починають діяти разом тому, що уявили себе Нацією – вони усвідомлюють себе Нацією тому, що поколіннями діяли разом. Саме це і є вирішальний момент.
Історично цей процес часто мав схожу логіку. Спільна небезпека породжувала взаємну залежність. Взаємна залежність вимагала відповідальності. Повторювана відповідальна взаємодія поступово ставала культурною нормою. Саме так формувалася політична спільнота, яку ми називаємо нацією.
Міфи, наративи та правда минулого
Якщо Нація справді формується через спільну діяльність, то по-іншому доводиться поглянути і на роль історичної пам’яті. У цьому контексті є великою помилкою намагатися побудувати ідентичність на міфах та викривленнях. На спотвореннях нічого стабільного не збудуєш. Часто суспільству намагаються нав’язати міфотворчість або вдаються до своєрідного «фетишизму» минулого, шукаючи порятунку в привабливих вигадках.
Однак замість сліпого захоплення міфами потрібна чесна і глибока інтерпретація реальних історичних процесів. Подібний зсув відбувається і в сучасній гуманітаристиці. У центрі уваги дедалі частіше опиняються не символи самі по собі, а практики, через які люди набувають спільного досвіду відповідальної взаємодії, тобто довіри та відповідальності. Саме вони забезпечують стійкість суспільства. Справжня інтерпретація не спотворює історію, а перетворює її прихований досвід на дієвий ресурс для сьогодення.
Національний наратив перетворює складну історію спільноти на образи героїв, зрадників, перемог, поразок, жертв і повернень. Він може підкреслювати реальний досвід, спрощувати його, прикрашати, але не спотворювати. За наративом завжди стоїть реальність спільного життя. Національний наратив є яскравою, образною формою, у якій Нація зберігає, переживає і передає власний досвід. Тут усе трансформується.
Рівність прав та обов’язків у сучасності
Проте спільна діяльність означає не лише спільне минуле, але й взаємні зобов’язання у сьогоденні.
У логіці Ентоні Сміта сучасна Нація є спільнотою громадян, яких об’єднують спільні права, закони, територія, культура та громадянські обов’язки. Але рівність прав не може існувати без рівності фундаментальних зобов’язань перед спільнотою:
- Право на захист передбачає обов’язок брати участь у захисті.
- Право користуватися благами держави передбачає обов’язок підтримувати її існування.
- Право називати себе членом Нації передбачає готовність розділяти з іншими не лише здобутки, але й ризики.
Насамперед це стосується військового обов’язку. У Нації не може бути людей першого сорту, які зобов’язані захищати її ціною власного життя, і людей особливого сорту, яких від цього звільняють статки, посади, зв’язки, політичний вплив чи приналежність до привілейованої групи.
Не йдеться обов’язково про однакову форму участі для кожного – вік, здоров’я, професійна придатність та реальні можливості людей відрізняються. Але принцип повинен залишатися незмінним: ніхто не може бути звільнений від відповідальності перед нацією лише тому, що він багатший, впливовіший або ближчий до влади. Запровадження цього принципу кардинально змінює все в суспільстві.
Коли права оголошуються рівними, а обов’язки розподіляються вибірково, руйнується сама основа національної солідарності! Якщо одні воюють, гинуть, втрачають здоров’я, житло та близьких, а інші купують собі недоторканність, то суспільство перестає бути спільнотою взаємної відповідальності. Воно розпадається на тих, хто платить за існування Нації, і тих, хто лише користується результатами цієї жертви. Тоді слово «ми» втрачає сенс. І це кінець існування Нації, і не лише у переносному значенні.
Головний висновок
Нація – це не однаковий паспорт і не спільний прапор. Нація – це спільність діяльності, ризику, відповідальності, прав та обов’язків. Вона є реальною настільки, наскільки її члени готові разом створювати, захищати та відтворювати спільний соціальний світ.
Нація народжується не в уяві. Уява сама по собі не творить Націю.
Вона народжується там, де люди живуть і діють разом.
Де свобода передбачає відповідальність.
Де рівність прав спирається на рівність обов’язків.
І де ніхто не може сказати: ця країна – моя, але захищати її повинні інші.
Нація не виникає лише завдяки уяві. Символічна єдність стає стійкою лише тоді, коли спирається на тривалий досвід спільної діяльності, взаємної довіри та відповідальності. Можливо, саме тому сьогодні варто говорити не лише про «уявлені спільноти», а й про «спільноти пережитого досвіду». Бо нація народжується не там, де люди просто уявляють себе разом. Вона народжується там, де вони разом діють, довіряють одне одному, беруть на себе відповідальність і захищають спільне майбутнє.
Не символ створює практику, а практика створює символ.
На нашу думку, націотворення відбувається у наступній послідовності: практика → довіра → відповідальність → культура → нація.
Практика спільної відповідальної діяльності формує довіру; довіра робить можливим суспільний договір; суспільний договір забезпечує стійкість демократичної держави.