Фото: кадр з фільму
Кінотеатри України вже демонструють фільм жахів «Залаштунки», створений A24 за мотивами популярного інтернет-явища. Оглядач Коротко про ділиться враженнями від перегляду стрічки та досліджує причини популярності тривожного тренду разом з психологом.
Безкінечний лабіринт без виходу
Уявіть: людина блукає покинутим, порожнім офісом. Застарілі жовті шпалери, потертий килим, низька стеля, що пригнічує, мерехтливе люмінесцентне світло. Повсюди тиша, ані душі, лише меблі, розкидані чи складені в купи. Вікон немає, проте є двері, що ведуть до таких самих безлюдних і задушливих кімнат, ніби відтворених за одним шаблоном. Потім простір починає викривлятися, як у графіці Ешера, ігноруючи закони фізики: стіни стають підлогою, підлога – стелею, все перевертається догори дриґом. Відчуття часу зникає – немає ні дня, ні ночі. Як ви сюди потрапили? Просто йшли у своїх справах, раптом провалилися, притулилися до стіни – і пройшли крізь. І тепер у світі існує лише це – жовті шпалери та нескінченні повторювані кімнати. Схоже на безвихідний лабіринт, де можна блукати вічно, адже виходу просто не існує. Лише брудні стіни, темні кутки, безкінечні повороти та розгалуження, і постійне відчуття тривоги – що чекає за наступним поворотом? Або, що ще гірше, – нічого.
Мабуть, це і є справжня безнадія.
Це описує популярний інтернет-феномен «Залаштунки» (The Backrooms), що з’явився приблизно у 2019 році. Його описують як величезний простір, що існує поза межами нашої реальності. Вважається, що саме сюди потрапляють багато людей, які безслідно зникають з невідомих причин. Час у цьому місці плине інакше, а в темних закутках можуть ховатися небезпечні створіння. Це може бути покинутий басейн, старі фабрики чи аеропорти, але найчастіше «Залаштунки» – це жахливий своєю байдужістю та безкінечністю, застиглий у часі офісний простір.
Незважаючи на свою гнітючість та моторошність, це місце здобуло шалену популярність: ентузіасти створювали відеоігри, знімали ролики на YouTube, писали фанатські теорії, і ця тема привернула увагу кінематографістів.
Чому цей кошмар став настільки привабливим для інтернет-користувачів, ми обговоримо з психологом, а поки – про сам фільм.
Герої фільму протистоять власним страхам, тому акторська гра відіграє ключову роль. Ренате Реінсве у ролі психотерапевта. Кадр з фільму
Циклічність і повторення як життєвий вибір
Хто краще міг би втілити на екрані образ безвихідного блукання, ніж 20-річний ютубер, який здобув славу завдяки своєму веб-серіалу «Залаштунки»?
Перше ж відео Кейна Парсонса на цю тему стало вірусним, спонукавши його до створення нових епізодів. Коли кількість серій досягла 25, проєктом зацікавилися кілька кіностудій, а сам Парсонс отримав пропозицію зайняти режисерське крісло повнометражної стрічки, що базується на його роботі. Більше того – до зйомок залучили відомих акторів: Чіветел Еджіофор («12 років рабства», «Життя Чака»), номінантку на премію «Оскар» та інші престижні кінонагороди Ренате Рейнсве («Сентиментальні цінності»), а також Фінна Беннета (Айріон Таргарієн у серіалі «Лицар Семи Королівств»), Лукіту Максвелл (зірка серіалу «Справжня терапія») та Марка Дюпласса (серіал «Ранкове шоу») у другорядних ролях.
В центрі історії – Кларк, чоловік середніх років, який займається продажем вживаних меблів. Типовий невдаха: навчався на архітектора, але не зміг працювати за фахом, одружився – дружина вигнала його з власного дому, відкрив магазин – клієнтів немає, а витрати зростають.
Щоб вирватися з цього кола нещасть, Кларк навіть звернувся до психотерапевтки Мері Кляйн, авторки популярних книг про те, як змінити життя і позбутися рутини. Проте, терапія не дає значних результатів, Кларк постійно повертається до своїх невдач та образу на дружину.
Додаткові проблеми створюють несподівані рахунки за електроенергію. Досліджуючи можливі причини перевитрати в магазині, Кларк раптово провалюється крізь стіну і опиняється у запиленому офісному просторі – де нікого немає, лише безліч кімнат і поворотів, і відчуття, що десь неподалік причаїлося щось невловиме і зловісне.
На диво, Кларку вдається повернутися, але цей простір вже почав впливати на нього зсередини. Він знову і знову повертається туди, намагаючись розгадати таємницю цього лабіринту. Він навіть склав план приміщень, які встиг оглянути, і показав його психотерапевту. Але, звісно, вона йому не повірила.
Однак, коли Кларк не з’являється на черговий сеанс, а його магазин виявляється покинутим, психотерапевтка вирішує йти за складеним планом, щоб знайти клієнта, який потрапив в іншу реальність, навіть не підозрюючи, які жахи чекають на неї попереду і як вони переплетуться з її власними внутрішніми демонами.
Дії розгортаються у 80-х роках – така стилізація добре підсилює атмосферу страху. Кадр з фільму
Не такий простий, як здається
На перший погляд, сюжет здається досить передбачуваним – скільки вже ми бачили фільмів про потрапляння в паралельну реальність? Згадайте хоча б довгоочікуваний цього року «Сайлент Хілл. Повернення». То що ж відрізняє «Залаштунки» від інших? Моторошною атмосферою нас вже не здивуєш, та й сценарій місцями недотягує. Проте, на Rotten Tomatoes рейтинг фільму сягає 92%.
По-перше, це сама популярність феномену «Залаштунок». На великому екрані це виглядає зовсім не так невинно, як на моніторі – лабіринти затягують настільки, що залишається лише одна думка: аби тільки не наснилося вночі. Архітектурні оптичні ілюзії зводять з розуму, а задушливість приміщень відчувається фізично. Деякі сцени, виконані у стилі «знайденої та пошкодженої плівки», додатково підсилюють «реалістичність» подій.
Ще одна особливість – Кейн Парсонс не прагне налякати глядача (хоча й це присутнє), його головна мета – звести з розуму та непомітно зруйнувати наше відчуття реальності. І він досягає цього майстерно – навіть вихід з торгового центру після сеансу починає здаватися пасткою.
Недарма запросили відомих акторів, чия гра приховує недоліки сценарію та режисерської роботи. Хоча Еджіофор, який зовсім не схожий на своїх попередніх емпатичних персонажів, тут виступає як злий торговець, що звинувачує весь світ у своїх невдачах. А Ренате Рейнсве, чия героїня раз у раз переживає власні дитячі травми. Інші персонажі також роблять свій внесок у тривожну атмосферу.
І, звісно, неможливо не захоплюватися дебютною роботою 20-річного режисера, який зі світу підліткових відео перейшов одразу до одного з найдивніших проєктів A24.
Є питання
Чим так приваблює та лякає феномен «Залаштунків»?
Розбираємось разом з психологинею та культурологинею Анною Давидовою.
– Кріпіпаста (а саме кріпіпастою є інтернет-феномен Backrooms: від англійського слова creepy – моторошний, та copypasta – текст, який копіюють і поширюють) – це сучасна версія «страшилок» нашого дитинства: на кшталт історій про «чорну-чорну руку» чи «труну на коліщатках», – вважає психологиня.
Вона наголошує, що інтернет вже давно створює власні міфи. І процес творення цих міфів певним чином допомагає нам справлятися з нашими страхами.
– Феномен Backrooms у цьому контексті дуже показовий. Тисячі людей у мережі спільно вигадували та доповнювали рівні цього світу, створювали класифікації монстрів, розробляли правила виживання. З погляду наративної психології, людина зцілюється, коли переходить з ролі безпорадної жертви обставин (страху) у роль Автора чи Дослідника. І, створюючи правила всесвіту Backrooms навколо архаїчного людського страху перед безвихідними просторами, інтернет-спільнота колективно його «приборкує».
– А чому саме безвихідні простори викликають у нас страх?
– Кріпіпаста Backrooms – це модернізований архетип Лабіринту. Можна сказати, що давньогрецький лабіринт Мінотавра трансформувався на сучасний офісний лабіринт з люмінесцентними лампами. Страх загубитися в такому просторі і зустріти за рогом чудовисько – це архаїчний страх, буквально вбудований у нашу ДНК, просто інтернет надав йому нового антуражу.
Простори, подібні до Backrooms, називаються лімінальними: від латинського limen – «поріг». У психології та антропології цей термін позначає перехідні стани або місця. Лімінальний простір – це місце транзиту, переходу, яке існує лише для виконання своєї функції. І коли його функціональність порушена, це викликає тривогу.
Наш мозок функціонує раціонально. Офіс, торговий центр, вокзал, аеропорт – вони мають бути наповнені людьми. І коли ми бачимо подібні місця абсолютно порожніми, у стані «застиглого часу», виникає збій у сприйнятті. Мозок буквально сигналізує нам: «Тут щось не так!», – активуючи механізм тривоги.
Ця «майже нормальність» дезорієнтує. Нашій так званій внутрішній Дитині необхідна передбачуваність для відчуття безпеки. У Backrooms немає вікон, годинників, орієнтирів. Це простір безжальної ізоляції, де ламаються звичні моделі поведінки, викликаючи екзистенційний жах перед невідомим.
– Чому ж ми йдемо в кіно на такі фільми, вночі переглядаємо подібні відео на YouTube, граємо в ігри?
– Порожній простір – це водночас наче чисте полотно. Наративна психологія стверджує, що людина схильна доповнювати відсутні сенси. Порожнеча зачаровує, адже вона запрошує нашу уяву стати співавтором історії та зазирнути за межі буденності. І, водночас, подивитися в обличчя власним страхам, що теж може бути корисним.
Порожні лабіринти похмурих офісних приміщень, де за рогом може чаїтися небезпека, створюють моторошну атмосферу. Кадр з фільму