Фото: стоп-кадр із кінострічки
В українських кінотеатрах відбулася прем’єра фільму жахів «Залаштунки» від A24, створеного за мотивами однойменного інтернет-явища. Дописувач Коротко про ділиться думками про кінофільм та вивчає разом із психологом причини популярності цього лячного тренду.
Замкнутий лабіринт без виходу
Персонаж іде покинутою пусткою офісною локацією. Зношені жовті шпалери, затертий килим, низька стеля, яка тисне на голову, блимаюче люмінесцентне світло. Абсолютно безлюдно, жодної живої істоти, подекуди розкидані або навалені в купу меблі. Відсутні вікна, проте є двері, що ведуть до таких же покинутих та задушливих кімнат, немов ідентичних одна одній. Згодом локація – як у сходах Ешера, нехтуючи всіма законами фізики, перевертаються вбік, рухаються вгору чи несподівано вниз. Як давно ви тут? Невідомо – відсутній день, відсутня ніч. Яким чином я сюди потрапив? Просто йшов у справах і несподівано провалився, раптово притулився до стіни – і пройшов наскрізь. І більше немає нічого іншого в світі, окрім жовтих шпалер і кімнат, що повторюються. Це виглядає як безперервний лабіринт, в якому можливо блукати довіку, оскільки виходу просто немає. Лише брудні стіни, похмурі кути, нескінченні повороти та роздоріжжя і почуття тривоги – хтозна, яка загроза підстерігає на тебе за наступною стіною. Або ще гірше: не підстерігає ніщо.
Мабуть, це і є безвихідь.
Або ж – популярний інтернет-феномен «Залаштунки» (The Backrooms), що виник приблизно в 2019 році. Його описують, як величезний простір, розміщений десь поза нашою реальністю. Вважається, що велика кількість людей, що з незрозумілих причин зникли безвісти, опиняються тут. Час тут плине по-іншому, і, іноді, в темних кутках чатують небезпечні створіння. Це може бути покинутий басейн, старі заводи чи аеропорти, але найчастіше «Залаштунки» – це жахливий у своїй байдужості та нескінченності, завмерлий у часі офісний простір.
Незважаючи на свою огидність та моторошність, таке місце набуло великої популярності: прихильники створювали про це відеоігри, знімали відеоролики на YouTube, писали фанатські теорії, не обійшли цю тему і кінематографісти.
Чому цей кошмар настільки сподобався інтернет-користувачам ми ще обговоримо з психологом, а зараз про фільм.
У фільмі герої взаємодіють з власними страхами, тож акторська гра тут має визначальне рішення. Ренате Реінсве в ролі психіатра. Кадр з фільму
Зацикленість і повторюваність, як життєвий вибір
Хто б ще краще створив художню картину про безнадійне блукання в просторі без виходу, як не 20-річний ютубер, який прославився своїм веб-серіалом «Залаштунки»?
Вже перше відео Кейна Парсонса на цю тему стало вірусним, тому він почав знімати й нові епізоди. Коли кількість епізодів досягла 25, ними зацікавилися одразу декілька кінокомпаній, а сам Парсонс отримав пропозицію зайняти режисерське крісло та зняти повнометражний фільм на основі своїх відео. Більш того – для зйомок запросили досить відомих акторів: Чиветел Еджіофор («12 років рабства», «Життя Чака»), номінантку на найкращу акторку на всіх цьогорічних кінопреміях, включаючи «Оскар» Ренате Реінсве («Сентиментальні цінності»), а в епізодах Фінн Беннет (Ейріон Таргарієн в серіалі «Лицар семи королівств»), Лукіта Максвелл (зірка серіалу «Правдива терапія») та Марк Дюпласс (серіал «Ранкове шоу»).
В центрі сюжету Кларк, чоловік середнього віку, продає вживані меблі. Типовий невдаха: вивчився на архітектора – не зміг працювати за фахом, одружився –дружина вигнала його з його ж будинку, започаткував магазин – клієнтів немає, а витрати зростають.
Щоб вирватися з цього кола безвиході, Кларк навіть звернувся до психотерапевтки Мері Кляйн, авторки популярних книг про те, як припинити рухатись по звичній колії та почати нове життя. Втім, терапія просувається не дуже, Кларк постійно прокручує свої невдачі та образи на дружину.
А тут ще й почали приходити якісь великі борги за електрику. Досліджуючи можливі витоки в магазині, Кларк несподівано провалюється крізь стіну та опиняється в запиленому офісному приміщенні – де немає нікого, лише безліч кімнат та поворотів, а ще явно десь зачаїлось щось невловиме і зловісне.
На диво, Кларку вдалось повернутись назад, але це приміщення вже захопило його зсередини. Він раз за разом відвідує його, намагаючись розгадати таємницю лабіринту. Навіть намалював план приміщень, які встиг оглянути, і поділився цим з психотерапевткою. Але та, звичайно, йому не повірила.
Та коли Кларк не з’явився на черговий сеанс, а його магазин виявився покинутим, психотерапевтка вирішує йти за намальованим планом, щоб врятувати клієнта з іншої реальності, навіть не підозрюючи, які кошмари чекають на неї попереду і як вони переплітуться з її особистими демонами.
Події розвиваються в 80-ті – така стилізація теж непогано працює на нагнітання страху. Кадр з фільму
Не такий простий, як здається
На перший погляд сюжет здається досить простим, чи мало ми бачили фільмів жахів про потрапляння в іншу реальність? Он хоч би такий довгоочікуваний в цьому році «Сайлент Гілл. Повернення». То ж, що відрізняє «Залаштунки» від інших? Лячною атмосферою нас не здивуєш, та й сценарій місцями просідає. А між тим на Rotten Tomatoes рейтинг у фільму – 92% свіжості.
Перше – це популярність самого феномену «Залаштунків». На великому екрані це виглядає зовсім не так невинно, як на моніторі – лабіринти затягують так, що лише одна думка – хоч би вночі не приснилось. Божеволієш від оптичних ілюзій архітектури, фізично відчуваєш затхлість цих приміщень. Деякі сцени у форматі «знайденої та пошкодженої плівки» ще й підкреслюють «достовірність» того, що відбувається.
Ще одна відмінна риса – Кейн Парсонс не намагається налякати глядача (хоч і не без цього), його більше цікавить задача звести з розуму і тихо зруйнувати наше відчуття реальності. Досягає від цього майстерно – навіть вихід з ТРЦ після сеансу починає здаватись пасткою.
І не даремно запросили відомих акторів, чия гра маскує огріхи сценарію та режисерської роботи. Хоч це Еджіофор, зовсім не схожий на своїх колишніх емпатичних персонажів, – а зараз злий торговець, який звинувачує весь світ в своїх невдачах. Хоч Ренате Реінсве, чия героїня раз за разом переживає ще й свої дитячі травми. Свій внесок в тривожну атмосферу роблять й інші герої.
Ну і звичайно не може не вражати дебютна робота 20-річного режисера, який з підліткових відео перестрибнув одразу до одного з найдивніших проєктів А24.
Є питання
Чим так приваблює та лякає явище «Залаштунків»?
Розбираємось разом з психологинею та культурологинею Анною Давидовою.
– Кріпіпаста (а саме кріпіпастою є інтернет-феномен Backrooms: від англійського слова creepy –моторошний, та copypasta – текст, який копіюють і поширюють) – це сучасна варіація «страшилок» нашого дитинства: на зразок історій про «труну на коліщатках» і «чорну-чорну руку», – вважає психологиня.
Вона наголошує, що інтернет – вже давно породжує власні міфи. І процес створення цих міфів певним чином слугує для опрацювання наших страхів.
– Феномен Backrooms у цьому плані дуже показовий. Тисячі людей у мережі разом придумували і дописували рівні цього світу, створювали класифікації монстрів, вигадували правила виживання. З погляду наративного психологічного підходу, людина зцілюється, коли переходить із ролі безпорадної жертви обставин (страху) у роль Автора чи Дослідника. І створюючи правила всесвіту Backrooms навколо архаїчного людського страху перед безвихідними просторами, інтернет-спільнота колективно його «приборкує».
– А чому нас лякають безвихідні простори?
– Кріпіпаста Backrooms – це осучаснений архетип Лабіринту. Можна сказати, що давньогрецький лабіринт Мінотавра перетворився на сучасний лабіринт офісних приміщень із люмінесцентними лампами. Страх загубитися у подібному просторі і зустріти за рогом чудовисько – архаїчний, буквально зашитий у нашій ДНК, просто інтернет дав йому нові декорації.
Простори на зразок Backrooms називаються лімінальними: від латинського limen – «поріг». У психології та антропології цим терміном називають перехідні стани або місця. Лімінальний простір – це місце транзиту, переходу, яке існує лише для того, щоб виконувати свою функцію. І якщо його функціональність порушена, це викликає тривогу.
Наш мозок мислить функціонально. Офіс, торговий центр, вокзал, аеропорт мають бути повними людей. І коли ми бачимо подібні місця абсолютно порожніми, у стані «завмерлого часу», виникає збій у сприйнятті. Мозок буквально кричить нам: «Тут щось не так!», – вмикаючи механізм тривоги.
Ця «майже нормальність» дезорієнтує. Нашій т.зв. внутрішній Дитині життєво необхідна передбачуваність, щоб почуватися в безпеці. В Backrooms немає вікон, немає годинників, немає орієнтирів. Це простір безжальної ізоляції, де ламаються звичні патерни, викликаючи екзистенційний жах перед невідомим.
– Чому ж ми ходимо в кіно на такі фільми, ночами переглядаємо подібні відео на Youtube, граємо в ігри?
– Порожній простір – це водночас наче чисте полотно. Наративна психологія каже, що людина схильна додавати власні сенси туди, де їх немає. Порожнеча заворожує, бо запрошує нашу уяву стати співавтором історії та заглянути за поріг буденності. Ну і заразом подивитися в очі власному страху, що теж може бути корисним.
Порожні лабіринти похмурих офісних приміщень, де за рогом може чигати небезпека, – створюють моторошний настрій. Кадр з фільму