Фото: надано Дарією Онищенко Підпишіться на нас в Google додати зараз
Дарію Онищенко ми найкраще знаємо за недавнім байопіком «Малевич». А ще її ім’я добре відоме в Німеччині, де Дарія живе з 2005 року, а з 2008 – живе на дві країни тож на дві країни знімає і працює драматургом. Але вважає себе саме українською режисеркою і своїми авторськими фільмами розповідає європейцям про нашу культуру та історію. З 2014 року культурна дипломатія стала її місією. Її повнометражні фільми “Істальгія”, “Забуті”, “Малевич”, хоч і не мали в Європі широкого прокату, але якійсь частині європейців допомогли зрозуміти українців і перейти на бік правди. За її ініціативи у Німеччині неодноразово проводились Дні Українського кіно. Дарія живе у Мюнхені, активний член української діаспори міста і поширює серед німців правду про нашу війну.
Про те, як відрізняється наше та німецьке кіновиробництво, як та про що знімають фільми у Німеччині, наскільки німці цікавляться нашою культурою й зокрема кіно, про зйомки фільму про Юрія Іллєнка, а також про діяльність у діаспорі – Дарія Онищенко розповіла Коротко про.
У мене погано виходить переключатися з війни на утопію
– Даріє, ви зараз знімаєте кіно в Швеції. Що саме?
– Я режисер проєкту, який німецький телеканал ZDF знімає в Швеції вже багато років. Це сімейна романтична драма, і зараз у нас знімальний майданчик на березі Балтійського моря, бо всі події відбуваються на фоні чарівних шведських ландшафтів.
– А як ви до кіноромантики ставитесь, адже ваше кіно зовсім інше?
– Це досвід, який під час війни мені не легко дається, бо це сильний контраст відносно нашої реальності. Знімати такі телевізійні фільми цікаво і не дуже важко, бо тут все продумано заздалегідь, і такий формат не передбачає якоїсь великої імпровізації чи складного інсценування. Але сама тема для мене далека, бо ми зараз існуємо в нашій реальності, набагато більш жорсткій – у мене погано виходить переключатись з війни на утопію.
– В Україні нині знімають багато ромкомів, які нормально в прокаті йдуть.
– Так, звісно. У цього жанру велике охоплення. Тут в Німеччині ромкоми дивляться охоче як літні люди, так і молодь. Я режисер авторського кіно, але теж інколи беру такі комерційні проєкти, суто прагматично, аби заробити гроші. Попит на такий продукт великий і в Україні. Особливо під час війни людям потрібно відволікатись, не можна пропонувати в медіапросторі лише важкі соціальні драми чи тільки фільми про війну. Ті ж військові, коли повертаються додому, хочуть відпочити, тому на телебаченні має бути жанровий вибір.
При цьому не можна забувати, що зараз наша культура є дуже вагомим елементом в нашій визвольній боротьбі. Тому пріоритет, на мою думку, і на телебаченні, і в кіновиробництві має саме патріотичний свідомий контент, який допомагає продовжувати говорити про війну не тільки в Україні, а й за кордоном, який допомагає процесам деколонізації, знайомить нашу молодь з українською історією і культурою, вшановує наших героїв, формує культуру підтримки ветеранів – це зараз життєво необхідні для нас теми, і їх важливість не можна порівнювати з ромкомами, які не несуть глобального соціально-культурного значення.
– Як виглядає звичайний робочий день режисера в Німеччині? Які несподівані вимоги бувають на кінозніманні?
– Взагалі знімальний день для всієї групи тут не може бути більш ніж десять годин. Позанормова робота тут суворо контролюється, бо все коштує великих грошей. І я маю закінчувати знімання хвилина в хвилину. Варто на 3 хвилини запізнитися, одразу дзвінок з продюсерського офісу з питанням: “Чому затримка?”. Правила тут чіткі та зрозумілі для всіх.
В Україні мені імпонує наша взаємопідтримка на знімальному майданчику – якщо щось іде не так, то допомагають всі, незалежно від розподілення обов’язків… А в Європі кожен відповідає чисто за свою ділянку роботи. І мені не вистачає атмосфери командної роботи. У нас вона емоційна, побудована більш на людських стосунках, ніж на професійності. А тут це тільки професійні нюанси, і тому мені, як людині романтичній, з цим складно.
– Які вимоги на німецькому знімальному майданчику вас дивують?
– Мене дивує інколи те, що тут в кінопроцесі розписується кожна деталь. Настільки все доведено до перфекціонізму, що нічого не можна забути. І потім починається знімальний день, і все рівно завжди виникають якісь, вибачте, лажі і все іде не за планом. І у європейців в такий момент настає ступор. Тобто вони не адаптовані до стресових кризисних ситуацій. Ми всі це добре бачимо на прикладі постачання зброї. Скільки часу пройшло, поки вони зрозуміли і почали адаптуватися, змінювати своє ставлення до війни і до України.
– А європейці розуміють, що гіпертрофірований перфекціонізм – це їх слабкість?
– Думаю – ні, бо вони звикли жити в запрограмованому режимі, де все відбувається заплановано крок за кроком. І коли ця матриця ламається, то відразу: “Все пропало!”. А у наших режисерів, та і взагалі у всіх українців, головна професія – це кризис-менеджмент. Тому ми здатні довго тримати удар, і, як показує досвід, це дуже корисне вміння.
Дарія бере активну участь в мітингах на підтримку України. Фото надано Дарією Онищенко
Німці досі не розуміють, що це війна не тільки Путіна
– До речі, про ставлення до України… Зараз у Баварії багато українців-біженців. Чи відчувається з боку німців втома від України та її людей?
– З одного боку, втома присутня, бо вже нема того ентузіазму допомагати нашим біженцям, ну і наші постійні демонстрації їм трохи набридли. Акції вже не мають такого впливу, бо наші заклики всім давно зрозумілі. І ті політики, які нас підтримують, весь цей час роблять це послідовно, а ті, хто виступають проти, наприклад, поставок озброєння, залишаються на своїй позиції. Вже важко зараз на п’ятому році повномасштабного вторгнення кардинально змінити чиюсь думку на політичному рівні.
А з іншого боку, я бачу, що до великої частини пересічних європейців нарешті прийшло усвідомлення, що в цій війні йдеться і про їх безпеку також – спілкуючись з німцями і взагалі з європейцями з різних країн, я бачу зміни в позитивному сенсі. Мені здається, більшість вже розуміє, що Україна захищає Європу, і що якщо впадемо ми, то вони будуть наступними. Це розуміння приходить занадто повільно й пізно, і це дуже прикро.
– Чого німці за пʼять років війни досі не зрозуміли?
– Не розуміють, що це війна не тільки Путіна. Більшість продовжує вважати, що якщо не буде Путіна, Росія ось так раз – і стане демократичною країною, і всі росіяни почнуть з нами знову дружити. І ця думка побудована на тому, що її носії просто не знають історії, не розуміють, що цей російський імперіалізм проявлявся і в часи Російської імперії, і в часи Радянського Союзу. Тобто це те, від чого ми, як країна, страждаємо декілька століть. Мій повнометражний фільм “Малевич” розповідає саме про це. В ньому я намагалась провести ці історичні паралелі і показати, що тут справа не тільки в Путіні, що це ґеноцид нашої нації, який був, є та буде, якщо зараз ми не переможемо в цій війні.
Разом з актором Віталієм Ажновим, виконавцем ролі Казимира Малевича. Фото надано Дарією Онищенко
Наш обов’язок перед військовими в тилу – продовжувати говорити про війну
– Наскільки ваш фільм “Малевич”, що вийшов у 2025 році, змінив у головах європейців думку, що Казимир Малевич не російський, а український художник?
– На жаль, у нас не було в Європі широкого кінопрокату. У декількох країнах це були покази на різних дипломатичних майданчиках, як, наприклад, на Конференції з реконструкції та відбудови в Римі, в Європейському парламенті. Ми його показували під час засідань Генеральної асамблеї ООН та Мюнхенської конференції з безпеки. Зараз, сподіваюся, він вийде на деяких платформах на Заході. У нас був непоганий прокат в Швейцарії.
Та мені здається, що цей фільм все рівно вийшов зорієнтований на інтелектуальну аудиторію, яка зацікавлена темою історії художника і нашої нинішньої війни. Скажімо так, пересічного європейця затягнути на такий фільм важко.
І саме до цих людей достукатись також найважче, бо, звісно, люди, які трошки більше знають про історичні контексти, скоріше переходять на наш бік та розуміють, про що в цій війні йдеться.
– Ви дотичні до фестивалів українського кіно в Німеччині. Чи німці ними цікавляться і як взагалі вони українське кіно сприймають?
– На такі фестивалі, знову ж таки, йдуть люди, які взагалі цікавляться культурою, люблять кіно та авторські кінороботи. Але інтерес публіки до українських фільмів зараз дуже великий. Пам’ятаю, в Німеччині була схожа хвиля цікавості до балканського кіно – сербського та хорватського – після війни в колишній Югославії.
І це, напевно, логічні процеси, бо війна, звісно, дає великий поштовх для тем: багато конфліктів та гостросоціальних важливих речей, які піднімаються в фільмах під час війни. І тема героїзму та гострих вчинків на межі життя і смерті – це те, що завжди цікаво на екрані і притягує глядача. Але в цьому є і небезпека перебільшенної романтизації та ідеалізації.
– Тобто ця цікавість війною – вона в чомусь нездорова?
– Не знаю, я дуже радикалізувалась за ці роки. Цікавість війною для мене зрозуміла, як і її романтизація. Хтось це критикує, говорить, що українське кіно зараз багато в чому стає пропагандою. Інші критикують романтизацію військових, бо це може нашкодити ветеранам, які повертаються з війни, бо ми інколи виставляємо речі набагато кращими, ніж вони є насправді. Всі ці аргументи мають місце.
Але з іншого боку, кіно мотивує і надихає, допомагає підтримувати бойовий дух, інколи дозволяє говорити про те, що болить, про саме інтимне… Ну і сучасне кіно віддзерркалює реальність, воно є частиною нашої країни у війні, тому для мене логічно, що митці відчувають свою відповідальність і стають частиною боротьби на своєму культурному фронті. Також ми всі маємо друзів і колег, які служать в ЗСУ. Це наш обов’язок перед ними тут, в тилу, продовжувати говорити про війну.
І так само важлива романтизація нашої війни на Заході – демонстрація того, наскільки українці зараз героїчно і мужньо боронять Європу захоплює і створює атмосферу для подальшої підтримки. Наша культурна дипломатія зараз працює дуже активно, Україна представлена по всьому світі на всіх політичних і культурних заходах. Це дуже важливо, і це заслуга і наших митців, і наших дипломатів.
Наталія Васько, Марина Кошкіна, Даріна Оніщенко та Ірма Вітовська в декораціях фільму “Малевич”. Фото надано Дарією Онищенко
Разом з Німеччиною знімаємо серіал про наркомафію 90-х років
– Чи збільшився інтерес європейських продюсерів до українських історій після 2022 року?
– Зараз у мене в розробці серіал, який будується на цікавій історії, пов’язаній з наркомафією в 90-х роках. Також сюжет переплітається з подіями сьогодення. Це українська та німецька копродукція – ми розробляємо цей проєкт з українським продюсером Олександром Дризем. І от зараз я дізналась, що один німецький телеканал нас готовий підтримати. Ми з цим проєктом отримали грант на development від “Креативної Європи”, що теж добре. Але створення серіалів – це дуже довгий процес. Зараз загалом ситуація в кіно-телеіндустрії не дуже оптимістична. В Європі багато фінансувань скорочується. Але цікавість є, бо всі розуміють, що це актуальна тема.
– Розкажіть про серіал детальніше?
– Серіал заснований на документальному фільмі “Гідра” (2019. – Авт.), де розповідається про реальну спецоперацію наших та західних спецслужб щодо раптового поширення екстазі в Європі після розпаду Радянського Союзу. І це якраз були роки після оголошення нашої незалежності, коли Україна відмовилася від ядерної зброї.
Якби ми цього тоді не зробили, то не опинилися б там, де знаходимось зараз. Я часто думаю: от зберегли б ми десь хоч одну боєголовку! А може й зберегли?.. І мене ця історія страшенно зацікавила, я поговорила з продюсером і зрозуміла, що це може бути актуально. За жанром це буде драма і трилер. У нас вже є відома американська актриса українського походження – не буду поки що говорити хто, – яка б хотіла зіграти головну роль.
– Це один проєкт, а що ще в планах?
– Зараз також я слідкую за цікавим проєктом одного німецького продюсера. Він про Савіту Вагнер – це німкеня, яка у 2022 році пішла боронити Україну, була бойовою медикинею і загинула на фронті, коли вчергове рятувала своїх побратимів. Вона залишила щоденник, який чимось нагадує Ремарка “На західному фронті без змін”. Він вийшов німецькою і вже в перекладі був виданий одним харківським видавництвом і нещодавно презентований на “Книжковому Арсеналі”. Сподіваюся, що ця книга також буде екранізована. Я на цьому проєкті допомагаю як співавтор, консультую під час написання сценарію.
Також у мене в розробці історичний художній фільм про режисера Юрія Іллєнка – ми працюємо разом з його сином, продюсером Пилипом Іллєнко, і це копродукція з Італією і Латвією.
Кіно про Юрія Іллєнка – це про повернення наших імен
– Рік тому у вашого фільму про Іллєнка був сценарій і фінансування Держкіно. Що змінилось за цей рік? Наскільки він просувається?
– Змінилося те, що проєкт так і не отримав фінансування Держкіно. Ну, тобто обіцяли, та не отримали його в реальному житті. І зараз ми знов подалися з цим проєктом вже на конкурс “Тисячовесна” від Мінкульту. Ну і у нас вже є італійське фінансування. Тепер ми знову чекаємо на українське. Насправді найважче в моїй роботі – це чекати на фінансування, бо це вимагає багато терпіння і дуже багато часу на йде. І водночас у тебе ніколи немає гарантії, що ти ці гроші колись отримаєш.
– Маленький відступ зробимо… А як працює державна підтримка кіно в Німеччині?
– У Німеччині є декілька великих національних кінофондів, які працюють дуже добре. Завдяки цьому в українському кіно є багато копродукцій, створених разом з німцями. Документалістику в Німеччині підтримують непогано, бо документальні фільми тут ідуть в кінотеатрах в прокаті. До речі, в Швейцарії теж, і, мабуть, навіть більше ніж в Німеччині. Люди мають звичку ходити на документальні фільми в кінотеатри, і це класно. Вони зараз і наші фільми часто показують.
– Повернемось до Юрія Іллєнка, чим вас зацікавила його постать?
– Колись давно ми з Пилипом Іллєнком – тоді він був головою Держкіно – разом робили Дні Українського кіно в Мюнхені. І Пилип мені подарував автобіографічну книжку свого тата. Я її прочитала, і у мене в голові склалася вся історія на основі одного епізоду. Тема деколонізації, повернення наших імен, популяризація робіт наших авторів – ці теми мені близькі. І знаючи, які ідеали і цінності були для Юрія Іллєнка важливі, будучи великим шанувальником його творчості, усвідомлюючи, що він був одним із найяскравіших представників нашого поетичного кіно, я відчула, що дуже хочу зняти цей фільм.
– Який саме епізод з життя метра вас зацікавив?
– Історія пов’язана з італійцем, відбірником Венеціанського кінофестиваля, який в 60-х роках приїжджав на кіностудію Довженка, щоб подивитись фільм Юрія Іллєнка “Вечір на Івана Купала”. А радянська влада цей фільм намагалась приховати – на цьому зав’язана історія. У мене є бажання показати, що шедеври наших режисерів-поетистів перш за все є частиною скарбниці європейського кіно. І про це замало знають в цій самій Європі. Я з усіма своїми фільмами думаю про те, як більше розповісти європейцям про нашу культуру та історію.
А взагалі, якщо говорити про плани і мрії, я би дуже хотіла зняти середньовічний фільм, про наших українських вікінгів, точніше скандинавських, які потім прибули до нас.
– Цю тему треба підтримувати весь час. Я от дивилася на норвежців на чемпіонаті світу з футболу, які вони класні, і думала: “Боже, це прямо мої родичі з Житомирської області” – у мене там такі ж самі: блакитноокі, високі, світлі. Ну це ж не секрет, що скандинави – наші пращури.
– Я от зараз в Швецію приїхала і сподівалась, що тут десь зустріну вікінгів, але немає. Всі сучасні мужні і найкращі вікінги служать в ЗСУ (посміхається).
– Після стількох років у Німеччині чи відчуваєте ви на своїй творчості вплив німецького кіно?
– Я свої перші фільми – “Істальгію” і “Забуті” – знімала з оператором з Боснії Еролем Зубцевичем, стиль якого я дуже ціную – дуже натуралістичний, майже документальний. Не можу сказати, що у Зубцевича німецька школа, хоча ми разом навчались в Німеччині, але такому натуралізму, може, навіть бруталізму, нас навчило саме німецьке кіно. Ті ж фільми Вернера Герцоґа чи Віма Вендерса.
Я не великий фанат німецького кіно, бо більш люблю італійське, іспанське та французьке кіно. Але в Німеччині є реалізм, який мені імпонує – інколи грубий, інколи прямий, але справжній. Під час своєї роботи я завжди шукаю справжні моменти, почуття, емоції – це для мене і є магія кіно..
Зйомки волонтерського проєкту на підтримку ЗСУ, військовий магазин, Мюнхен. Фото надано Дарією Онищенко
Діаспора у Мюнхені дуже активна – вона має традиції починаючи з часів Бандери
– Наскільки до акцій, які проводять українські емігранти, доєднуються наші біженці? Емігранти та біженці – в чому вони різні?
– Тут, як і скрізь, є маленький відсоток людей з активною громадянською позицією – вони приїхали з різних куточків України і з перших днів за кордоном долучились до наших акцій, познайомилися з представниками діаспори, які роками ходять на демонстрації. І це їм було на користь, бо в них менше відчуття відірваності від дому. Ці люди з часом інтегрувалися в нашу діаспору і ком’юніті активістів.
Але більшість, на жаль, залишається пасивною – отримує соціальну допомогу і мало що робить. Ну це, як і всюди. Але мені особливо соромно кожного разу, коли я чую від нашої молоді, ну і в цілому від українців за кордоном, російську мову. Бо тоді німці здивовано запитують мене: “На вас летять російські ракети, а чому ваші біженці розмовляють мовою ворога?”.
– А проводяться у Мюнхені акції за відміну російських виставок чи концертів?
– Для Мюнхена дуже скандальна постать – це співачка Анна Нетребко, бо вона весь час рветься в Німеччину з концертами. І у нас є група активістів, яка займається саме Нетребко і зривом її виступів. Я не дуже розумію, хто її весь час просуває з усіх боків, але це відбувається.
Взагалі можу сказати, що в Баварії, і особливо в Мюнхені, діаспора дуже активна – вона має традиції починаючи з часів Бандери і навіть глибше, з часів Жовтневої революції 1917 року в Російській імперії, коли в Мюнхен приїхало багато сімей української інтелігенції. Ці люди поколіннями живуть в Баварії і продовжують зберігати любов до України.
Я насправді пишаюсь нашою мюнхенською діаспорою. Ми робимо багато культурних заходів і завжди намагаємося швидко реагувати на будь-які інциденти, якщо, наприклад, росіяни образять когось із наших. Тут ще така штука: коли ти знаходишся в Україні, то наш ворог знаходиться поза лінією зіткнення, і ти росіян бачиш лише на екрані, коли їх дрон збиває. А в Європі ти опиняєшся з ними в одному транспорті чи на одній площі під час акції. І, звісно, конфлікти виникають.
В Берліні цю проблему вирішувати набагато важче, бо це місто більш русифіковане. А в Баварії поліція більш жорстка і швидше реагує. Вона знає всіх українських активістів, знає, що наші демонстрації завжди проходять мирно. Тому якщо з’являється якийсь російський провокатор, поліція одразу нам допомагає.
Демонстрація біля Бундестагу в Берліні. Фото надано Дарією Онищенко