Кінорежисер “Останнього Прометея Донбасу” Антон Штука: Енергетики визнали нас лише після спільного досвіду обстрілу

Фото: kinorium.com

Повні зали, глядачі в проходах та справжні сльози тих, хто ідентифікував на екрані свої робочі місця: спеціальні покази документальної кінострічки «Останній Прометей Донбасу» довели, що історія Курахівської ТЕС стала близькою для величезної кількості українців. Вже з 26 лютого 2026 року фільм з’явиться у широкому національному кінопрокаті. Режисер Антон Штука, який провів з працівниками енергосектору 40 днів під безперервними ворожими атаками на ТЕС, розповів в інтерв’ю Коротко про, чому цей фільм – значно більше, ніж просто фіксація руйнування об’єкта, і що він намагався передати у своїй роботі глядачам у різних куточках світу.

Син головного героя після перегляду промовив: “Батьку, я тобою гордий”

– Чи передбачали ви такий успіх фільму? Багато людей у залі не могли стримати сліз – чи була це очікувана реакція аудиторії для вас?

– У нас не було жодних попередніх уявлень. Наша мета – показати фільм якомога більшій кількості людей в Україні та за її межами. Оповідь цих енергетиків – це розповідь про лише одне місто. Але це розповідь, що відбувається зараз у багатьох, можливо, навіть сотнях інших міст України. Йдеться не тільки про енергетику – йдеться також про втрату дому, рідного краю. Це те, що зараз відбувається у нас щодня.

– Чи був якийсь відгук або похвала від ваших колег або глядачів, що виявилися для вас найбільш цінними? А можливо, найбільш неочікуваними?

– Один з дуже ліричних: цей фільм – єдиний промінчик надії у їхнє рідне місто, якого вже, на жаль, не існує.

З непередбачених моментів, за якими було цікаво спостерігати і на які я спочатку не дуже сподівався, – те, що у Києві на перший спецпоказ наприкінці осені завітає така кількість енергетиків, і саме співробітників Курахівської ТЕС. Це було справді дивовижно. Це були відверті емоції, коли вони вперше побачили один одного через рік після евакуації. Я навіть не уявляв собі таку картину.

– Згідно з вашими спостереженнями, наскільки їм було психологічно важко переживати все це знову?

– Важко? Навпаки, їм було цікаво поглянути з іншого кута на те, що вони тоді відчували. У той час вони були повністю занурені у те, що відбувалося, зосереджені на небезпеці, на сумному прощанні з власним житлом, і на роботі. Отже, для них це було надзвичайно цінно.

Також поділюся одним цікавим випадком. Там є персонаж, чия родина виїхала за кордон, а він вирішив залишитися та працювати. У підсумку дружина ініціювала розлучення. Вона не змогла зрозуміти його. З нею за кордоном також двоє синів. І він попросив у мене лінк, щоб показати цей фільм синам, а потім відправляв скріншоти повідомлень, наскільки його син розчулений і наскільки він пишається батьком. Син прямо так і написав: “Я тебе зрозумів, неважливо, яке рішення ти прийняв, важливо, що ти мій батько, і я тобою пишаюся”. Мені дуже приємно і важливо не тільки створювати кіно, а й робити такі речі, що потім реально впливають на життя людей та їх долю.

Антон Штука у перший день роботи на станції. Фото: ФБ Антона Штуки

Відправлялися на станцію, не маючи про неї практично ніякої інформації

– Вам дійсно вдалося глибоко розкрити багатьох героїв, на екрані з’явилися історії великої кількості людей. Чи є ще хтось, чия історія особливо вас зачепила?

– Мене вразила кожна особиста історія. Я був свідком руйнування звичного світу кожного з них. Світу, до якого вони звикли, в якому вони жили. Це можна порівняти з переїздом на іншу планету. Це кардинально трансформувало їхнє існування. Вони там працювали по 30-35 років, можете уявити собі? Це люди, які віддали своє життя цьому місцю, цій станції, цій роботі, і настільки радикально та трагічно все змінюється в одну мить через те, що агресор, інша держава вирішила, що їм потрібна ця територія.

– Ви вирушаєте на місце подій як журналіст, і вже там у вас виникає ідея створити фільм, чи спочатку з’являється задум фільму?

– Документальне кіно – це завжди якийсь унікальний метод роботи. Ніколи не знаєш, де розгорнеться історія, як ти в неї потрапиш, як глибоко ти в неї зануришся, як ти станеш її частиною і таке інше. Саме у цьому випадку все було саме так. Я почув про існування цієї станції, про те, що там відбувається, і практично за кілька днів ми були готові. У нас не було можливості навіть на якийсь детальний аналіз, вивчення, що там відбувається і як. Ми знали, що це місце дуже інтенсивно обстрілюється, першочергова ціль – саме ця станція, місто – у другу чергу. Ми усвідомлювали, що нам необхідно якомога швидше документувати всі події, тому що це може закінчитися дуже швидко. Можливо, навіть протягом декількох тижнів – ситуація була надзвичайно складна. Ми їхали, розуміючи, що по нам стрілятимуть ракетами та артилерією. І більше нічого не знали, за винятком основних фактів про станцію, про відстань до лінії розмежування тощо. Вже на місці паралельно із цим вивчали, що там відбувається, хто там є, навколо чого нам хотілося б побудувати цю частину історії.

– А був момент, коли реальність почала руйнувати ваш попередній сценарний план?

– Та це відбувалося постійно! Ви повинні розуміти, в яких умовах ми працювали. Вони були зосереджені на своїй роботі, завданнях, що постійно змінювалися. Це були надзвичайно важкі зйомки, і нам було дуже складно саме тому, що ми складали план на наступний день, домовлялися про певні моменти, які ми зніматимемо, а завтра все йшло по-іншому. Безліч випадків, коли ми розробляли певні епізоди, які ми знімемо, які чудово поєднувалися б з попереднім матеріалом, але потім це все зривалося, і нам потрібно було створювати якісь нові логічні зв’язки.

Фільм вийде у широкий прокат 26 лютого. Фото: kinorium.com

Перший пережитий разом обстріл став точкою неповернення

– Які зйомки про війну були найбільш виснажливими? Окрім «Останній Прометей Донбасу», у вас є фільм про Ізюм «Обережно! Життя триває», а також ваша рання робота «Рік, який так і не закінчився» 2022 року.

– Безперечно, це «Прометей». Важко проводити зйомки головних героїв, важко налагодити контакт з ними, щоб вони розкрилися. Людина перебуває у такій загрозливій, ризикованій ситуації, до того ж вона сконцентрована на роботі, плюс умови життя – ніяких зручностей немає. У них все було тоді так, як у нас зараз: відсутнє опалення, немає води, постійна небезпека, постійні обстріли, безперервні вибухи. У такій атмосфері люди не дуже охоче діляться особистим, особливо з незнайомцями. Це дуже складний проєкт у плані документування та розкриття. Було чимало моментів, які ми дуже хотіли зафіксувати, але, на жаль, або головні герої не захотіли, або ми не змогли, або нам не дозволили цього зробити. Це викликало у нас великий жаль: ми розробляли собі певну структуру сцен, подій, і щодня вона руйнувалася. Ми також стикалися з морально-професійними викликами. Саме через те, що неможливо передбачити нічого, і все відбувається дуже хаотично.

– Я саме збиралася запитати, наскільки легко працівники енергосектору погодилися, як загалом відреагували на вашу ідею знімати їх, оскільки їхня професія не є публічною, але ви вже відповіли.

– Було дуже складно, особливо на початковому етапі, коли ми тільки приїхали. Вони не звикли до того, що до них приїжджають знімати кіно. Вони знають формат короткого репортажу, швидких коментарів – і все. Вони запропонували чай, принесли якісь печива, солодощі, нас чимось пригостили, і буквально через кілька годин розмови питають: “Ну то що, коли ви вже від’їжджаєте?” Ми посміхнулися і відповіли, що ми ще трохи поговоримо. Приблизно через годину вони знову запитали. І ми знову так відповіли, що ми ще трохи побудемо. Це був процес дуже незручний для них, та й для нас, звичайно, не хочеться бути тим, кого не бажають бачити. І незважаючи на те, наскільки ти наполегливий, наскільки ти чудовий, чуйний і все інше. Але через декілька днів під час знімального процесу почався обстріл. Ми всі разом бігли до бомбосховища, разом опинилися у цій ситуації, вони бачили, як ми реагуємо, що ми тримаємо себе в руках. Це стало першою ключовою подією, коли вони зрозуміли, що ми вже пережили разом ті умови, в яких вони постійно знаходяться, і що нам можна довіряти.

– А в підсумку скільки днів ви там провели?

– У нас 55 знімальних днів, на станції ми перебували приблизно 40 у різний час: це було і взимку, і навесні, і влітку.

Станція трималася і працювала, поки що це було можливо. Фото: kinorium.com

На найбільш небезпечні зйомки їду самостійно

– Антоне, а вам взагалі колись було по-справжньому страшно, коли ви вирушаєте до місць, де можна легко загинути? Чи є якісь місця, куди ви через страх не поїхали, хоча планували?

– Іноді існує усвідомлення, що ризик є невиправданим. А іноді є розуміння, що там може бути дуже напружено і дуже небезпечно, але ризик виправданий, тому що цей момент чи ця конкретна історія насправді вартує дуже багато. Я маю на увазі не гроші, а історичну цінність. Я їздив до Курахового в один з періодів зйомок, коли станція вже була закрита. Тоді вже давно поїхали майже всі мешканці, залишалося декілька кілометрів до лінії фронту, до ворога. Автомобілі взагалі не заїжджали до міста – їздила тільки евакуаційна група, і я їхав з ними. Ми проводили ніч у місті, вивозили людей, переконували виїхати, переховувались від обстрілів, рятувались від дронів, що кружляли над нами, – це було вкрай ризиковано. У той момент у мене не було сумнівів, що це необхідно робити, потрібно там бути. Я не брав із собою операторів – я не хотів бути відповідальним за інших людей у такій небезпечній ситуації. Тому я все знімав у тому епізоді особисто.

– А чи були моменти, коли ви навмисно не вмикали камеру, тому що це виглядало неетично, і якщо так, то що це була за ситуація?

– Відверто скажу: я знімаю все. Але я можу щось потім під час монтажу не використати через неетичність. Але я документаліст.

Енергетики до першого обстрілу не сприймали знімальну групу. Фото: ФБ Антона Штуки

Знаковий кадр – український стяг за 20 км від лінії фронту

– Чи є у фільмі епізоди, які для глядача можуть бути другорядними, але для вас мають велике значення?

– Наприклад, є кадр українського прапора, який майорить на стовпі у Кураховому за 20 км від лінії зіткнення – це вже сам по собі символічний образ. Українська ідентичність саме на Донеччині, особливо в зоні бойових дій – не така помітна, як, наприклад, у Львові чи Києві. Це було цікаво відмітити.

– Кого ви вважаєте своїм наставником? Який найважливіший урок ви засвоїли, які поради пам’ятаєте?

– Життя – найкращий вчитель та найбільш талановитий сценарист. Аналізуєш свої дії, робиш висновки, продовжуєш рухатися вперед. Велика частина рішень приймається інтуїтивно. Це документалістика, тут неможливо спланувати кіно. Тут багато що треба відчувати: коли потрібно вмикати камеру, коли не варто, що доцільно знімати, що не доцільно, куди потрібно бігти прямо зараз, а куди не варто.

– Яка у вас мрія, найвища мета, як у режисера, – “Оскар”?

– Моя найвища мета – доносити історії українців, події, які відбуваються тут і зараз, якомога більшій кількості людей. Як це конкретно буде – “Оскар”, Канни, Одеський кінофестиваль, для мене не має значення. Я маю велике бажання працювати і на міжнародну аудиторію, що я й роблю не лише з фільмами, а й як фотодокументаліст. Мені важливо, щоб про те, що відбувається тут, про те, які у нас героїчні люди, які у нас значущі історичні події відбуваються зараз, знала якомога більша аудиторія. А “Оскар” – це дуже специфічна річ, що залежить від окремих людей. Я прагну досягти своєї мети, а ця мета не залежить тільки від мене.

Ексдиректор Курахівської ТЕС Анатолій Боричевський та режисер Антон Штука на допрем’єрному перегляді фільму «Останній Прометей Донбасу». Фото: energo.dtek.com

Довідка Коротко про

Курахівська ТЕС – Одна з найпотужніших теплових електростанцій Східної України (входила в ТОП-7 найпотужніших ТЕС країни).

Була основним джерелом електроенергії та тепла для Донецької області (забезпечувала близько 150 000 жителів області) та містоутворюючим підприємством міста Курахове Покровського району.

З 2022 року працювала під безперервними обстрілами за 10–15 км від лінії бойових дій, перетворившись на «мішень №1» для противника. Влітку 2023 року в результаті обвалу покрівлі котлотурбінного цеху загинуло троє працівників ТЕС. Три особи отримали поранення різного ступеня тяжкості.

Починаючи з весни 2024 року, через значні пошкодження та наближення боїв генерацію було припинено, а частину обладнання евакуювали. Це обладнання згодом використовувалося на інших пошкоджених об’єктах енергетичної інфраструктури України. Наприкінці листопада 2024 року Курахівська ТЕС була повністю зруйнована внаслідок російських обстрілів.

На спецпоказах зали були переповнені, а глядачі сиділи навіть поміж рядів. Фото: energo.dtek.com