Фото до статті
- Автор
- Вікторія Кіхтенко
- 20 червня 2025, 14:13
- 32807
Багато дітей, які походять із дитячих будинків, пережили травми. Тому, потрапляючи в нову сім’ю, вони можуть спочатку уникати контакту з новими батьками, а їхній емоційний стан буває доволі нестійким, зазначає психологиня Марина Римар.
Протягом місяця батьківства Віледж разом із психологинею розглядає, як полегшити адаптацію дитини в родині, як впоратися з найпоширенішими страхами майбутніх усиновлювачів та яких типових помилок вони найчастіше припускаються.
Марина Римар,
психологиня,
консультантка лінії підтримки онлайн-платформи «Україна для кожної дитини»
Які страхи найчастіше турбують батьків, що планують усиновити дитину?
Серед найпоширеніших страхів можна виділити такі:
«А що, якщо я не зможу полюбити дитину, а вона мене?» Це абсолютно нормально, якщо ви не відчуєте миттєвої любові одне до одного. Почуття любові формується поступово, воно зростає завдяки вашим зусиллям, турботі та, найголовніше, довірі. Пригадайте початок стосунків зі своїм партнером. Спочатку виникла симпатія, і лише згодом, пройшовши разом певний шлях, з’явилося справжнє кохання.
«У дитини все передається генетично від біологічних батьків». Наприклад, схильність до куріння чи наркотиків не передається на генетичному рівні. На розвиток і поведінку дитини набагато сильніший вплив мають оточення, стосунки з нею та встановлення довірливих зв’язків.
«Я не буду ідеальною мамою/татом. Боюся припуститися помилок». Цей страх може призвести до фізичного та емоційного виснаження. Нам не потрібно бути бездоганними – достатньо бути послідовними та стабільними батьками.
Яких типових помилок припускаються усиновлювачі у вихованні прийомної дитини?
Надмірна поблажливість: «Дитина пережила труднощі, але якби це була моя рідна дитина, я б її вже покарала». Така поведінка насправді більше шкодить дитині, аніж допомагає. Це призводить до того, що дитина не розуміє встановлених меж, проявляє небажану поведінку та не усвідомлює причинно-наслідкових зв’язків.
Очікування вдячності. Це марна витрата часу, навіть із біологічними дітьми. Рішення всиновити дитину чи взяти її в прийомну сім’ю/ДБСТ – це ваше доросле рішення, а не дитини. Вона лише погодилася спробувати жити з вами. Іноді діти навіть не до кінця розуміють, що на них чекає.
Приховування факту усиновлення. Коли дитина приходить у нову родину, закладається основа для її майбутнього. Якщо не розповісти дитині про усиновлення вчасно, це можна порівняти з підкладанням міни сповільненої дії під цей фундамент. Постійна тривога батьків через страх, що дитина може дізнатися правду будь-якої миті, порушує спокій у родині, і діти це дуже добре відчувають. А уявіть, що переживає дитина, коли дізнається про це, особливо в підлітковому віці. Це може призвести до глибокої втрати довіри, образ та кризи ідентичності: «Хто я насправді, якщо все моє життя – це суцільна брехня?»
Які психологічні прояви дитини, яку планують усиновити або вже усиновили, можуть вважатися нормою, а які можуть свідчити про можливі психічні розлади?
Дійсно, досить часто в дітей, особливо в перші місяці адаптації, спостерігаються прояви, які батьки помилково сприймають як відхилення, але насправді це нормальна адаптивна поведінка. Які це можуть бути прояви?
Замкнутість або уникнення контакту
Наприклад, дитина уникає прямого погляду, дивиться «з-під лоба», ховається за спиною дорослого, за дверима чи шафою, на більшість запитань відповідає «не знаю» або мовчить. Насправді це захисна реакція дитини: простір, у якому вона опинилася, – це невідомість, а люди навколо – незнайомці. Ця реакція сигналізує: «Я спершу оціню, чи тут безпечно, а вже потім прийматиму рішення».
Сміх чи плач у недоречний час
Або ж відсутність плачу під час травми, так звана емоційна плутанина. Такі прояви є наслідком виховання в інституційних закладах, де емоції дитини не мали великого значення, де базові потреби задовольнялися за графіком, а не індивідуально. Тут батькам варто проявити терпіння і протягом тривалого часу навчати дитину розпізнавати власні емоції та емоції оточуючих, тобто розвивати її емоційний інтелект.
Надмірна залежність від дорослого або «прилипання» до нього
Наприклад, дитина постійно прагне бути поруч, у людних місцях чіпляється за вас, боїться або впадає в істерику, якщо ви зникаєте з її поля зору. Насправді це теж не є порушенням розвитку, а компенсаторною реакцією на попередню депривацію.
Прояви, які можуть свідчити про глибшу психологічну травму чи психічні розлади:
Повна відсутність емпатії або жорстоке поводження з тваринами чи молодшими дітьми
Це ознака глибокої попередньої прив’язаності або початку реактивного розладу прив’язаності – серйозного психічного стану, що виникає внаслідок тривалої емоційної депривації в ранньому дитинстві. Простими словами, це коли дитина не навчилася довіряти людям, оскільки не отримала надійної, теплої емоційної прив’язаності до дорослого в найважливіші роки (від народження приблизно до трьох років). Це також може бути наслідком пережитого насильства в біологічній сім’ї чи інституційному закладі.
Постійна агресія, не спровокована ситуацією, часті самопошкодження
Наприклад, дитина без видимих емоцій завдає собі травми (розбиває коліно, стукає головою) – це може вказувати на сенсорну депривацію або аутизм.
Дисоціація
Дитина ніби «вимикається», стає відстороненою, коли щось відбувається. Це може свідчити про глибокий рівень тривожного розладу, іноді – про ПТСР. Тому надзвичайно важливо вивчати соціальну історію попереднього життя дитини.
Нав’язливі ритуали
(надмірне миття рук, багаторазова перевірка дверей, прокидання вночі, щоб переконатися, що ви поруч тощо). Це може бути ознакою ОКР (обсесивно-компульсивного розладу).
Важливо пам’ятати, що один симптом ще не свідчить про діагноз. Однак, якщо таких проявів кілька і вони повторюються тривалий час, варто звернутися до спеціаліста: невропатолога, дитячого психіатра, психолога, а також до центрів раннього втручання та інклюзивно-ресурсних центрів.
Як довго в середньому триває адаптація дитини в родині? Як можна її полегшити?
Адаптація дитини в родині – це дуже індивідуальний процес, який у середньому триває від шести місяців до двох років.
Що може полегшити адаптацію:
Рутина та передбачуваність
Чіткий розклад, стабільна структура дня, обговорення з дитиною планів на наступний день. Важливо, щоб вона розуміла, що її чекає завтра, і що ви залишитеся поруч.
Спільні ритуали
Читання казки на ніч, спільне приготування сніданку у вихідні, «день сміху», вечір настільних ігор або будь-які інші спільні заняття. Це допоможе дитині відчути себе в безпеці та стабільності.
Фотографії родини на стінах
На яких є і дитина – як доказ її приналежності до сім’ї. Зазвичай у дітей з інституцій немає фотоальбомів типу «Мій малюк. 1 рік життя», тому можна створити такий. Це буде альбом не першого року життя, а першого року з новими батьками.
Як себе налаштувати на любов у відповідь на агресію?
Найголовніше – зрозуміти, що агресія спрямована не на вас, а є дитячим криком про допомогу, вираженням дитячого болю. Вона є наслідком пережитого дитиною раніше досвіду, з яким вона не може впоратися самостійно.
У моменти дитячої злості не варто змушувати її обійматися. Краще сказати: «Я бачу, що ти зараз злишся. Я поруч». «Твої почуття – це нормально. Ми з цим впораємося». Для себе (думками) можна повторювати: «Це не спрямовано проти мене. Це прояв її досвіду. Моя любов – це усвідомлений вибір, а не реакція».
Найважливіше – не залишати дитину наодинці в такому стані, не намагатися заспокоїти її словами на кшталт: «Заспокойся, інакше…» Не відповідайте агресією на агресію. Якщо відчуваєте, що вас охоплюють сильні емоції, можна попросити партнера побути з дитиною, поки ви зможете відновити спокій (випити води, вмитися холодною водою, подихати свіжим повітрям), а потім повернутися. Це допоможе вистояти в складний момент. Він мине, просто потребує трохи більше часу.
Чи потрібна усиновлювачам терапія, чи достатньо методів самодопомоги?
В ідеалі – терапія. Це може бути індивідуальна робота з психологом або участь у групі підтримки для усиновлювачів. Терапія допоможе опрацювати власні емоції та стабілізувати емоційний стан, особливо в перші пів року.
Якщо немає можливості відвідувати терапію або ви ще не знайшли свою групу – ось кілька технік самозаспокоєння:
«Стоп-техніка»: зупинитися, зробити глибокий вдих, назвати предмети, які вас оточують (стілець, світло, звук).
Техніка «Заземлення»: 5-4-3-2-1 (назвати 5 предметів, 4 запахи, 3 кольори, 2 текстури, 1 смак, який ви відчуваєте).
«Щоденник вдячності»: щовечора записувати три речі, які вдалися цього дня. Не обов’язково записувати ручкою, можна фіксувати «відмітки» або записувати на диктофон. Головне – навчитися дякувати собі та час від часу переглядати ці записи. Щоденник вдячності також допоможе відстежити прогрес у стосунках із дитиною та ваш власний емоційний стан, адже сторонній погляд часто є більш об’єктивним.
Аудіомедитації, танці, музика, ванна зі свічками, перебування на природі – все, що допоможе заспокоїтися та відновити ресурс. Також важливо формувати коло підтримки. У моменти розпачу, втоми або емоційного перевантаження звертайтеся по допомогу до близьких та партнера, адже вони є найбільшим ресурсом для відновлення.
Обкладинка: Текст ілюстровано кадром з фільму Роба Гарді “Грудневі хлопці” (December Boys, 2007), який рекомендовано переглянути тим, хто розглядає можливість усиновлення.