Збірник та роз’яснення літературних понять, необхідних для підготовки до іспиту з української літератури. Українська література: літературознавчі терміни для підготовки до ЗНО/НМТ
Українська література є одним із предметів за вибором, який мають змогу обрати для складання учні зовнішнього незалежного оцінювання (національного мультипредметного тесту).
Учасники екзамену з української літератури мають знати теоретико-літературні визначення, передбачені програмою зовнішнього незалежного оцінювання з даного предмета.
Зокрема, завдання ЗНО/НМТ націлені на перевірку умінь розрізняти типи та різновиди усної народної творчості й літератури; зіставляти літературний твір з відповідним літературним напрямом, стилем, течією; ідентифікувати тему, ідею, проблематику літературних творів; встановлювати сюжетні та позасюжетні елементи літературних творів, їхні композиційні особливості; знаходити художні засоби й визначати їхню роль у літературних творах тощо.
Для здійснення тестових завдань абітурієнтам потрібно мати літературознавчі терміни, адже від осмислення цих термінів залежить вірність здійснення того чи іншого завдання.
Пропонуємо глосарій літературознавчих термінів, що допоможе продуктивно підготуватися до екзамену з української літератури.
У глосарій вміщено всі поняття, потрібні для виконання завдань, надано короткі тлумачення до них та подано приклади з творів, внесених до програми зовнішнього незалежного оцінювання.
Алегорія – один із видів інакомовлення, у якому конкретний образ представляє абстрактне уявлення, міркування, поняття. Алегоричний образ характеризується, зазвичай, загальнопізнаваним характером. Наприклад, у байці Г. Сковороди «Бджола та Шершень» Бджола – алегоричний образ людини, яка в спорідненій праці працює, Шершень – алегорія нероби, який провадить паразитичний спосіб життя.
Алітерація – повторення одного або декількох приголосних звуків із певною мистецькою метою. Наприклад: «…Даремно, вороже, радiй – / Не паралiтик i не лiрник / Народ мiй — в гураган подiй / Жбурне тобою ще, невiрний!» (Євген Маланюк. «Уривок з поеми»).
Алюзія – стислий натяк у тексті на відоме літературне джерело, явище культури, історичну подію, розрахований на обізнаного читача, котрий має зрозуміти й розшифрувати зашифрований зміст. Наприклад: «I рiдним був одразу клич: / Вставайте! Кайдани порвiте!» (Євген Маланюк. «Уривок з поеми») – «Заповіт» Т. Шевченка: «Поховайте та вставайте, / Кайдани порвіте / І вражою злою кров’ю / Волю окропіте».
Анафора – однопочаток, повторення звуків, слів, групи слів на початку речень, поетичних рядків, строф. Наприклад: «Він бігав наввипередки з вітром, / Він вилазив на грушу / І в пазуху рвав гнилиці, / І купався коло млина, / І лежав у піску, / І стріляв горобців з рогатки» (Іван Драч. «Балада про соняшник»).
Антитеза – протиставлення життєвих явищ, думок, прикмет, понять, почуттів. Наприклад: «Все повторялось: і краса, й потворність. / Усе було: асфальти й спориші» (Ліна Костенко. «Страшні слова, коли вони мовчать»).
Асонанс – повторення голосних звуків задля творення звукового образу. Наприклад: «Україно, ти моя молитва, / Ти моя тоска вікова…» (Василь Симоненко. «Задивляюсь у твої зіниці»).
Байка – коротке прозаїчне (епос) або віршоване алегоричне (ліро-епос) оповідання, в якому закладено дидактичний (виховний) зміст, найчастіше спрямований на викриття людських недоліків. Композиційно складається з описової частини (власне байки) та висновку, який різні автори називали по-різному (сила, навчання, мораль). В описовій частині діють персоніфіковані звірі, рослини, речі, що втілюють деякі ідеї, людські характери та відносини. Висновок – це своєрідна епіграма, у котрій стисло викладено пряме значення зображених ситуації та образів. Щоправда, у байках Г. Сковороди висновок (сила) інколи досить розлогий.
Балада – це невеликий віршований ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного чи героїчного змісту. Для балад властивий драматизм, діалогізм, часті метаморфози (трансформації), повторення дій тощо. Для цього жанру характерні мотиви нещасливого кохання, непередбачуваного повороту долі, трагічного сімейного життя, важливих історичних подій, загадкових ситуацій. До балад належить «Ой летіла стріла».
Бароко – напрям у мистецтві XVI – першої половини XVII століття, що став частиною двох мистецьких епох: Ренесансу та середньовіччя. Визначальні риси бароко: увага до моральних і релігійних тем; оригінальність, парадоксальність, контрастність; поєднання «непоєднуваного», покликане вражати й дивувати; інакомовність, повчальність; переповненість стилістичними прикрасами.
Бурлеск – засіб комічного, пародійного в літературі, іноді й у музиці. Комічний ефект досягається невідповідністю між змістом і формою твору: навмисним поданням «високої» теми в приниженому або ж, навпаки, «низької» теми у високому, піднесено-героїчному стилі.
Верлібр – неримований, нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр).
Вірш – ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними (віршувальними) законами певного літературно-історичного періоду.
Гіпербола – троп, суть якого полягає в перебільшенні особливостей предметів, явищ із метою увиразнення образів і надання емоційного імпульсу. Наприклад: «Усмішка твоя – єдина, / Мука твоя – єдина, / Очі твої – одні» (Василь Симоненко. «Ти знаєш, що ти – людина… »).
Громадянська лірика – умовна назва ліричних творів, у яких актуалізовано соціальні та національні мотиви.
Гротеск – навмисне перекручування дійсності: надмірне перебільшення, карикатурність, комбінування контрастів (жахливе та кумедне, потворне та піднесене, реальне та фантастичне тощо).
Гумор – лагідна форма комічного; сміх, котрий не ставить за мету розкриття якогось негативного явища; добродушне підсміювання.
Дисидентський рух у СРСР (від лат. dissidens – «незгодний, відступник») – громадяни СРСР, які в 1960-х – на початку 1980-х років відкрито ставили під сумнів і критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. Дисидентство в Україні значною мірою пов’язують з поколінням шістдесятників.
Драма – рід літератури та жанр роду драми. Як рід літератури драма відрізняється від інших її родів – лірики та епосу: від лірики тим, що відображає зовнішній відносно автора світ; від епосу тим, що має не розповідну форму, а призначення для показу на сцені. Тому якості драматичного твору визначаються одночасно законами літератури й театру.
Драма (жанр) – п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, що розвивається в постійній напрузі.
Драма-феєрія – один із жанрових різновидів драми, котрому властивий фантастично-казковий сюжет, неймовірні перетворення. У такій драмі поряд з людьми діють фантастичні створіння.
Дума – народний ліро-епічний твір переважно героїчного характеру про важливі події історії України (починаючи з XV ст.), що народні співці виконували речитативом (співом-декламацією) під акомпанемент кобзи, бандури або ліри. За змістом думи близькі до історичних пісень, але відрізняються від них дуже своєрідною формою. У думах немає поділу на строфи (куплети), що обов’язково для пісні. До жанру думи належить «Дума про Марусю Богуславку».
Експозиція – початкові відомості про героїв художнього твору, котрі мотивують їхню поведінку під час виникнення конфлікту.
Експресіонізм – художня течія, що виникла як заперечення не лише міметичних (наслідувальних) різновидів мистецтва, а й імпресіонізму, котрий спирався на зображення миттєвих вражень митця. Основним принципом експресіонізму стало вираження загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване (надмірно перебільшене) авторське «я», напругу його переживань і емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення людини, на занепад духовності тощо. Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, котрий від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Яскраві представники течії також М. Хвильовий та Ю. Яновський. Визначальні риси експресіонізму: посилена увага до внутрішнього світу людини; наголошення на авторському світосприйнятті; суб’єктивізм і зацікавленість громадянською тематикою; нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, комбінування протилежного.
Епілог – один з елементів композиції, заключна частина твору, в якій розповідається про події, що відбулися після розв’язки.
Епітет – художнє означення, котре служить для увиразнення зображуваного, найчастіше відіграє роль орнаментального прикрашання художньої мови. Наприклад: «Мріють крилами з туману / лебеді рожеві, / Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. / Заглядає в шибу казка сивими очима, / Материнська добра ласка / в неї за плечима» (Василь Симоненко. «Лебеді материнства»).
Епіфора – стилістична фігура, протилежна анафорі, повторення однакових слів, звукосполучень, словосполучень наприкінці поетичних рядків чи строф. Наприклад: «Усмішка твоя – єдина, / Мука твоя – єдина, / Очі твої – одні» (Василь Симоненко. «Ти знаєш, що ти – людина… »).
Епос – рід розповідної прозової та словесно-музичної творчості, що охоплює систему жанрів і тематичних циклів.
Зав’язка – подія, що кладе початок конфлікту в художньому творі.
Ідея твору – стрижень авторського задуму, основна думка про змальовані у творі явища, висвітленню якої підпорядковані всі образи й художні засоби твору (ідеали й переконання, котрі автор прагне донести до читача через свій твір).
Імпресіонізм – художня течія в межах модернізму, напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Назва походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця». Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Поетику імпресіонізму в українській літературі відображено у творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Хвильового та ін. Визначальні риси імпресіонізму: відображується не сам предмет, а враження від нього; орієнтація на почуття, а не на розум; відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації та ідеалу, адже ідеал відсутній у конкретній реальності; найпоширенішим жанром стає новела.
Інверсія – незвичне розташування слів у реченні (присудок стоїть перед підметом; означення – після означуваного слова; додаток – перед словом, від якого залежить), зумовлене або прагненням підкреслити значення якогось слова, або потребою пристосуватися до ритміки чи римування (у віршовій мові). Наприклад: «усмішка твоя», «мука твоя», «очі твої» (Василь Симоненко. «Ти знаєш, що ти – людина… »).
Інтимна лірика відображає переживання ліричного героя, пов’язані з особистим життям.
Іронія – інакомовлення, котре виражає насмішку або лукавство; подвійний сенс, коли сказане в контексті набуває протилежного значення; висміювання, яке містить оцінку.
Історична пісня – невеликий ліро-епічний твір про важливу історичну подію, конкретних історичних осіб. Тематика пісень різноманітна: вона пов’язана з основними історичними подіями, війнами, повстаннями, виступами народу проти загарбників. Найдавніші з історичних пісень змальовують важкий період в історії українського народу: звитяжну боротьбу козаків з турецько-татарськими ордами, страхітливі спустошення та насильство. До історичних пісень належать «Ой Морозе, Морозенку», «Чи не той то хміль».
Календарно-обрядові пісні – це пісні, котрі виконують під час календарних свят, обрядів. Різновиди: весняного циклу (веснянки, гаївки); літнього циклу (русальні, купальські, жниварські); зимового циклу (колядки, щедрівки).
Кіноповість – епічний жанр, що поєднує в собі елементи твору для екранізації (діалогічність, монтажна композиція, розширені ремарки, в яких розкривається часопростір і хід подій) та белетристичної повісті (оповідне начало, психологізм, авторські коментарі, ліричні відступи). У вітчизняній літературі Олександр Довженко, видатний кінорежисер і водночас письменник, започаткував кіноповість, тобто повість, написану з урахуванням специфіки кіно.
Класицизм – напрям у європейській літературі та мистецтві, котрий вперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції в XVII ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Визначальні риси класицизму: раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); наслідування зразків античного мистецтва; нормативність (установлення чітких і непорушних правил та законів написання творів, наприклад, для драматургії – це закон «трьох єдностей»: дії, часу й місця); аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви; установлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма). Певні ознаки класицизму властиві творчості Івана Котляревського.
Комедія – драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, показується кумедне в навколишній дійсності.
Композиція художнього твору – структура літературного твору, співвідношення всіх його компонентів (сюжету та позасюжетних елементів), що створює цілісну картину й сприяє розкриттю теми та донесенню головної ідеї.
Конфлікт (художній) – зіткнення в художньому творі протилежних поглядів (позицій, ідей, інтересів), що призводить до загострення суперечностей, активних дій, боротьби. Конфлікти бувають зовнішніми (зіткнення персонажів між собою або персонажів зі світом загалом) і внутрішніми (складна боротьба різних начал у душі людини). В одному творі можуть поєднуватися різні види конфліктів.
Конфлікт у драматичному творі – відображення в художньому творі суперечностей дійсності, що є основою конкретного зіткнення характерів, котре реалізується в події (або в серії подій) і організуючого всі компоненти п’єси, які є джерелом дії.
Кульмінація – найвищий момент у розвитку дії, максимальне загострення конфлікту.
Лірика – один із трьох родів (поряд з епосом і драмою) художньої літератури, де через естетичні та етичні душевно-духовні переживання осмислюється сутність буття, витворюється новий образ дійсності. Важливе значення в ліриці надано єдності форми й змісту, мелодійності фрази, усім виражальним художнім засобам (тропам), котрі творять довірливо-емоційну, сповідально-інтимну атмосферу – ліризм.
Ліро-епос – художні твори, в яких органічно поєднано принципи епічного зображення з ліричним вираженням. Ліричності набуває кожен поетичний розповідний твір завдяки емоційній експресії, що виражає ставлення автора до зображеного.
Метафора – троп, заснований на образному розкритті суті та особливостей предмета чи явища шляхом перенесення на нього за подібністю ознак і властивостей іншого предмета чи явища. Наприклад: «мріють крилами… лебеді», «мавки чорноброві», «душу залоскочуть» (Василь Симоненко. «Лебеді материнства»).
Метонімія – троп, суть якого полягає в заміні назви одного явища чи предмета іншою, що асоціативно, функційно з ним пов’язана. Наприклад, ми говоримо «читати Коцюбинського» замість «читати твори Коцюбинського» тощо.
Модернізм – мистецький напрям, що фактично є сукупністю сформованих у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. течій: символізму, імпресіонізму, експресіонізму, символізму, неоромантизму, неореалізму, неокласицизму, романтики вітаїзму, авангардизму, міфологізму та ін. У вітчизняній літературі модерністські течії розвинулися неоднаково. Значною мірою це стало наслідком тоталітарного радянського режиму, котрий обірвав модерну традицію. Визначальні риси модернізму: опозиція традиційним формам і методам; увага до духовного, містичного, символічного в житті; суб’єктивізм; пошуки нових форм, утвердження зображальної умовності; занепадництво (декадентство); намагання розширити виражальний потенціал літератури засобами інших видів мистецтва. Водночас кожній з модерністських течій притаманні свої особливості й ознаки.
Мотив у художньому творі – тема ліричного твору (інколи другорядні теми, що доповнюють основну); найменший елемент сюжету. Мотив – проста складова частина сюжету, тема ліричного твору.
Неокласики – група українських письменників-модерністів початку ХХ ст. До «неокласиків» належали Микола Зеров (лідер), Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен (Освальд Бургардт), Максим Рильський. Михайло Драй-Хмара в сонеті «Лебеді» назвав цих поетів «Гроном п’ятірним нездоланих співців».
Неоромантизм – стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст. Зі «старим» романтизмом його поєднує порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші. Визначальні риси неоромантизму: змалювання яскравої, неповторної індивідуальності, що вирізняється з маси, бореться, часом попри безнадійну ситуацію, зі злом, сірістю, буденністю; неоромантичного героя характеризує туга за досконалістю в усьому, внутрішній аристократизм, бажання жити за критеріями ідеалу, а не буднів; акцент на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний; зовнішні події (також і соціальні) у творах відступають на задній план; часте вдавання до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; відмова від типізації, натомість застосування символізму.
Новела – невеликий за обсягом епічний (прозовий) твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом.
Оксюморон, або оксиморон, – троп, що полягає в поєднанні слів із контрастними, протилежними, взаємовиключними значеннями для створення ефекту смислового парадоксу. Наприклад: «… якими словами / на самоті мовчимо» (Василь Голобородько. «Наша мова»).
Паралелізм – паралельне зображення (зіставлення або протиставлення) декількох явищ із різних сфер життя, наприклад явищ природи та людського світу. Наприклад: «Чи не той то хміль, / Що коло тичин в’ється? / Ой, той то Хмельницький, / Що з ляхами б’ється» ( «Чи не той то хміль»).
Пейзажна лірика – умовна назва тематичного різновиду поезії, у якому увагу зосереджено на художньому відтворенні вражень від споглядання природи, олюдненої та одухотвореної.
Персонаж, або герой, – центральний образ, навколо якого розбудовано певний твір; у драматичних творах персонажем називаємо дійову особу, у поезії – ліричного героя, або ліричного суб’єкта.
Персоніфікація – вид метафори, коли чомусь неживому приписуються людські якості, властивості, ознаки. Наприклад: «Ви знаєте, як сплять старі гаї? / Вони все бачать крізь тумани» (Павло Тичина. «Ви знаєте, як липа шелестить?…»).
Пісня – словесно-музичний твір, призначений для співу. Основними показниками пісні як жанру лірики є строфічна будова, повторюваність віршів строфи, виразна ритмізація, музичність звучання тощо.
Повість – епічний прозовий твір (рідше віршований), для якого характерний однолінійний сюжет і котрий за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом та оповіданням. Жанрові різновиди повісті: фантастична, пригодницька, соціально-побутова, політична, історична.
Поема – ліро-епічний віршований твір, у якому зображено значні події, розкрито яскраві характери, а розповідь героїв супроводжується авторськими переживаннями й роздумами.
Порівняння – зворот, побудований на зіставленні певних рис чи якостей зображуваних об’єктів. Порівняння має сталу синтаксичну форму, йому властива обов’язкова двочленність: називання того, що порівнюється, і того, із чим порівнюється, котрі поєднані порівняльним сполучником (як, ніби, неначе, немов, нібито). Інколи порівняльні сполучники пропускаються. Крім того, порівняння може бути виражене орудним відмінком іменників. Наприклад: «Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води…» (Володимир Сосюра. «Любіть Україну!»).
Послання – віршований твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб (наприклад, послання Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»).
Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних. Визначальні риси постмодернізму: цитатне мислення – сприйняття художньої творчості як мозаїки цитат; інтертекстуальність – маркована певними мовними сигналами взаємодія текстів, що забезпечується запозиченням тим чи тим текстом елементів іншого тексту (текстів); творення свого тексту із чужих; пастиш – вторинний художній твір (літературний, музичний, драматичний тощо), що імітує стиль роботи одного чи декількох авторів; колаж і монтаж – «склеювання» неоднорідних елементів; принцип гри; тотальна іронія, загальне осміяння й глузування, пародіювання; використання алюзій; часто свідома настанова на іронічне змішування різних жанрів, стилів, художніх течій; висміювання попередніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури; невизначеність, театральність, співтворчість читача; найпоширеніші образи-метафори – карнавал, лабіринт, бібліотека, божевілля.
Празька школа поетів – українські письменники, котрі в 1920-х роках, після того як більшовики захопили Україну, емігрували за кордон, переважно до Європи, і тривалий час мали своїм культурно-управлінським осередком місто Прагу. До когорти «пражан» належать Юрій Липа, Юрій Клен (Освальд-Еккарт Бургардт), Олександр Олесь (Олександр Кандиба), Олег Ольжич (Олег Кандиба), Олена Теліга, Євген Маланюк та інші. Естетика цих митців ґрунтувалася на принципах історіософії, націотворчого пафосу й відданості красі.
Пролог – вступна частина в композиції художнього твору, де автор знайомить читача з подіями, котрі передували подіям, покладеним в основу сюжету, чи ділиться із читачами своїми роздумами щодо подальших подій тощо.
Прототип, або прообраз, – історична або сучасна письменникові особа, зовнішність і риси характеру якої стали основою для створення персонажа.
Реалізм – літературний напрям, котрий характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ.
Источник: osvita.ua