Надія Матвєєва – про звершений паломницький маршрут, важливість існування «тут і тепер» та коучинг

Фото: instagram.com/nadezhda_matveeva_nadya/

«Разом не так моторошно» – такими словами ми почали нашу розмову з Надією Матвєєвою під сигнали тривоги та вибухи, миттєво розчулившись обоє. В ніч на 27 грудня росія здійснила масовану атаку на Київ та регіон, запустивши 40 ракет і більше 500 дронів.

Вирішили не відкладати бесіду на потім, оскільки, як висловилася Надя, жити зараз – це знаходити здатність здійснювати заплановане, дозволяти собі переживати емоції, не упускати жодної підстави для радості та вдячності. І – говорити про позитивне в нашому житті.

Цьогоріч Надія Матвєєва втілила свою заповітну мрію – пройшла пішки 280 кілометрів паломницькою трасою Каміно де Сантьяго з португальського міста Порту до іспанського міста Сантьяго де Компостела.

Щороку цей шлях долають сотні паломників, яких звуть пілігримами. Дехто – з релігійних міркувань, інші ставляться до цього як до подорожей. Однак всі стверджують одне – це стежка самопізнання.

В інтерв’ю Коротко про Надія Матвєєва, ведуча телеканалу СТБ, коуч і психологиня, поділилася, як наважилася на цю путь, чому вирішила мандрувати наодинці, що після цієї мандрівки збагнула про себе, про практику в коучингу та психології та усвідомлення власного існування.

Щодня долати десятки кілометрів – це для мене звучить як насолода

– Надю, питання до тебе, як до кваліфікованого психолога: чи корисно все ж таки підбивати підсумки року, розписувати плани на наступний рік? Зрозуміло, що все дуже індивідуально, але як ти чиниш, що спостерігаєш у людей?

– Відповідно до психологічних досліджень щодо того, як повномасштабне вторгнення вплинуло на колективи і чого вони потребують від своїх керівників, 60% людей висловилися про надію. Тобто у очільника команди має бути позитивне бачення перспективи, щоб команда відчувала себе більш впевнено. Люди тримаються на очікуванні позитивного майбутнього незважаючи ні на що.

А оскільки кожен із нас є провідником свого життя, бо ніхто за нас нічого не зробить, то позитивне мислення – наскільки це можливо, без примусу над собою, без ілюзій – життєво необхідне.

Що стосується саме підбиття підсумків, чіткого планування, я не прихильник цієї справи і ніколи не була. Але з повагою відношуся до людей, які це роблять, яким це до вподоби.

Як ти зауважила, це все індивідуально. У наш непростий час я збагнула, що потрібно знаходити контакт із собою, із внутрішнім «я» і на це спиратися. Тому що зовнішні опори – орієнтири дуже нестійкі, і це також дестабілізує.

– Гадаю, про один із підсумків цього року тобі безперечно буде приємно розповісти усім нам – це твоя мандрівка паломницьким маршрутом Каміно де Сантьяго. Ти вже давно про це мріяла, якщо не помиляюся. Як зважилася? І чому саме зараз? Спрацювало це осмислення – коли жити, як не сьогодні?

– Все разом. Ця історія для мене, як заповітне бажання, почалася у 2022 році із зустрічі в проєкті «Позивний – «Надія» зі снайперкою Іриною із позивним «Параграф». Під час спілкування я говорила Ірині, як люблю ходити, а вона мені розповіла про дорогу пілігримів, що треба йти обов’язково. Від неї я вперше дізналася про Каміно де Сантьяго, так іменують цю стежку. Говорю тобі це – і в мене аж шкіра покривається мурашками.

Я собі це відзначила. Тим більше, це дуже узгоджувалося із моїм баченням життя як шляху. Тобто я живу, коли йду, коли є можливість про щось поміркувати, відчувати своє тіло, спостерігати природу. Це своєрідний сенс життя для мене.

Минуло три роки, доки визріла ця мрія, і я її собі дозволила. Бо за час повномасштабного вторгнення в мене з’явилося внутрішнє переконання, що їхати за кордон відпочивати я не можу і не хочу.

То ж дозвіл на втілення цього бажання складався для мене з таких пунктів. Перший – це проща, духовна дорога, перевірена століттями. Вона буквально вимолена паломниками, які зі своїми життєвими історіями йшли цією стежкою до одного з найважливіших храмів – святого Якова у Сантьяго де Компостела. Другий – пройти 280 кілометрів. Для мене це звучить як блаженство – щодня долати десятки кілометрів.

Отак і наважилася. Все накопичувалося як думка, потім – як мрія, а потім клац – і все.

– Ти йшла сама чи з компанією?

– Саме це ще один аспект, як я уявляла Каміно де Сантьяго для себе. Мені потрібно було побути наодинці з собою. Я загалом це люблю. І на цьому шляху я прагнула бути одна.

Багато інформації є в інтернеті. І я її довго вивчала. Спершу подивилася фільм про цю дорогу, прочитала різноманітні статті. І спланувала це як мандрівку, просто не в одне конкретне місце, а на 280 кілометрів.

Є люди, які йдуть поодинці, вдвох чи групами. Ти зустрічаєш на цій дорозі багато пілігримів. Я навіть зустріла двох українок, маму і доньку, які йшли паломницькою стежкою в пам’ять про загиблого сина і брата, нашого захисника на позивний «Слон». Ця дорога об’єднує людей з різних держав.

– Чи не було страшно йти самій?

– Питання про безпеку постало, насамперед, не у мене, а у моєї мами. Тому я також звернулася до досвіду інших пілігримів, яким вони ділилися в інтернеті. Навіть спілкувалася з однією українкою, яка пройшла дорогу пілігримів, але іншу, вона здолала 400 кілометрів. І вона розповідала, що це безпечно.

На цій дорозі все облаштовано так, щоб пілігрими почувалися захищено. І я на власному досвіді в цьому переконалася. По-перше, це дуже знаний паломницький шлях. По-друге, країни, а я йшла через Португалію, Іспанію, забезпечили всі умови.

– І заблукати там неможливо?

– Існують додатки для пілігримів, де прокладений маршрут. На цьому маршруті вказані місця, де є можливість зупинитися, де можна поїсти. Окрім додатків, безперечно, є покажчики. Тобто заблукати практично неможливо, хоча мені час від часу вдавалося (сміється). У мене трапляється географічний кретинізм, я можу будь-де збитися з дороги. Навкруги так гарно, я милуюся природою, десь задивилася, десь повернула не туди. Але якщо ти прямуєш не туди, тобі про це миттєво вигукують або інші пілігрими, або місцеві жителі. Там підтримують, там направляють.

Тому я була спокійна: якщо звертаю не туди, просто додаю собі більше кроків.

Надія Матвєєва подолала 280 кілометрів пішки за 11 днів. Фото: instagram.com/nadezhda_matveeva_nadya/

Якщо маєш бажання отримати посвідчення пілігрима, то є умови

– А де ти ночувала?

– На шляху є спеціалізовані місця відпочинку, нічлігу для пілігримів – їх називають альберге. Подібні хостели можуть бути розташовані навіть при храмах, монастирях. Секрет у тому, що вони не коштовні, ціна становить 10-15 євро.

Однак є нюанс. Альберге не можна забронювати за кілька діб. Тебе поселяють, якщо є вільні місця, якщо – ні, прямуєш шукати в іншому альберге.

І я вирішила для себе: щоб спокійно йти, мені необхідно знати, де я буду ночувати. Тому ще в Києві забронювала хостели чи готелі, що були на шляху, і я знала, де в мене буде нічліг і куди саме я маю дістатися. Недолік лише в тому, що на шляху може щось змінитися, ти можеш десь затриматися і не встигнеш дійти. Але я на цей ризик зважилася, і так склалося, що ночувала там, де запланувала.

Для мене це була опора на шляху, тому що я бачила відгуки людей, які там зупинялися, де це місце знаходиться і яке на вигляд. Для такої людини, як я, така невелика передбачуваність зменшує напругу, мені вона була потрібна в той момент. Зрозуміло, що проща передбачає більший виклик, коли ти просто йдеш і взагалі не уявляєш, що буде. Але оскільки я йшла вперше, вирішила убезпечити себе. І не шкодую, тому що побачила багато цікавого і в тих місцях, де зупинялася.

Я особисто не бачила, проте хтось розповідав у відео, що доводилося і на вулиці ночувати, тому що не було місць в альберге. Теоретично таке можливо.

– 280 кілометрів ти здолала за 11 днів?

– Так. У мене була внутрішня вимога, що мені має бути важко, інакше це не паломницька дорога. Тому я зробила її якомога коротшою. До того ж думала: я собі десь йду, а вдома невідомо що відбувається, є ця тривога, коли ти віддаляєшся від дому.

Однак більшість людей, з якими я спілкувалася, обирають для себе вільний темп. Проте якщо маєш бажання отримати наприкінці посвідчення пілігрима, то є умови. Потрібно саме пройти, не під’їжджати десь, мінімум 110 кілометрів. Щодня ти маєш поставити мінімум дві печатки у паспорт пілігрима, він зветься креденсіаль, що ти йдеш безперервно. Це така умова для тих, хто ставить собі за мету мати посвідчення пілігрима. У мене така мета була, і воно в мене є, тому я дотримувалася умовних правил, які є на шляху.

– На дорозі ще є і люди, які за цим слідкують?

– Це, знову ж таки, підтримка місцевих громад на цій дорозі. Ти можеш поставити відмітку у церкві, в місці, де ти ночуєш, в кав’ярні. Навіть в лісі. Біля якогось дерева може бути печатка, маленька скринька для донатів, сувенірчики для пілігримів. Це дуже мило. І ці печатки – гарні та різноманітні. Тепер можу милуватися паспортом, згадувати, де йшла, які печатки отримувала.

– Що ти після цієї мандрівки для себе зрозуміла?

– Я збагнула, що все є процес. Я це відчула, коли спостерігала за тим, як моя психіка реагує на все, що відбувається. У мене, наприклад, був день, я його назвала бабусин день, тому що саме в цей день мені більше, ніж зазвичай, зустрічалося на дорозі літніх людей.

Я згадувала свою бабусю, її вже немає, яке життя у неї було важке. Йшла і ридала, немов греблю прорвало. Вона ніколи не мала можливості побачити таку красу. А я ще йшла у квітні, все квітне, моя бабуся дуже любила квіти. Йшла і говорила до неї: «Бабусю, дивись, як тут гарно». Було відчуття, що я прямую з нею і вона все це теж бачить.

Я взагалі багато там плакала. Сталася така цікава пригода. Зупиняє мене жінка і каже: «Йдіть туди!». А це інший напрямок, ніж показує додаток. Стала і думаю: «Що мені робити? Я цю людину не знаю». Але пішла туди, куди вона мені вказувала, і буквально через 200 метрів вийшла до океану. І знову розплакалася. Розревілася від того, що ця жінка якось відчула в собі бажання відвести мене до океану, вона з’явилася саме в той момент, де я мала повернути, щоб вказати мені інший шлях.

Я тоді собі говорила: «Не зациклюйся, це не диво. Просто так сталося, це нічого не означає». Але все в нашому житті щось означає!

З 11 днів майже 5 йшла біля океану, намагаючись якомога ближче бути до нього, коли був вибір, якою стежкою йти. Мені це було потрібно. Адже я морська душа.

Стільки там краси було, стільки натхнення! Лише природа і ти.

Телеведуча каже, що заблукати на шляху неможливо – є застосунки для пілігримів і вказівники. Фото: instagram.com/nadezhda_matveeva_nadya/

Треба усвідомлювати, що людей, які тобою надихаються, значно більше

– Помітила, що ти зараз значно простіше ставишся до того «а що скажуть люди», це помітно навіть по твоїх роликах в інстаграмі. Це теж надбання цього року? Можливо, твого Каміно де Сантьяго?

– Це досвід, спостереження за тим, що відбувається, зокрема й знання, які мені дає коучинг, психологія.

На жаль, у нас, як у суспільства, вже сформована в соціальних мережах звичка, що обливати брудом, засуджувати є якоюсь новою нормою. І до цього ми вже маємо адаптуватися.

Треба усвідомлювати, що за цими висловлюваннями людей криються біль, страхи, напруга, образи. І єдине місце, можливо, де вони можуть все це вихлюпнути – це соціальні мережі.

Наприклад, моєю метою було показати людям, що існує така паломницька дорога, яка дає розуміння себе. Але щодо мого Каміно де Сантьяго цікаву думку висловила мені мама: «Якщо ти бажала, щоб всім це сподобалось, треба було накритися якоюсь ганчіркою, взяти сухий шматок хліба, повзти і писати, як тобі важко, яка ти вся поранена, а не демонструвати, який чудовий океан». Людям співчувати ніби природніше, простіше когось пожаліти, ніж приєднатися до якихось світлих, позитивних емоцій.

Ми самі акцентуємося на негативі, тому що це умовна небезпека, коли тебе засуджують або ти не подобаєшся. У тебе може буде 100 коментарів на твою підтримку і лише кілька негативних, але мозок, психіка буде звертати увагу саме на них.

Однак треба усвідомлювати, що людей, які тобою надихаються, значно більше. Просто вони не завжди про це пишуть, і це їхнє право, тому що поміркувати, помедитувати – для цього треба докладати зусилля. А люди приходять в соціальні мережі не щоб зусилля докладати, а щоб виплеснути свої емоції.

– Рік тому ти мені казала, що маєш гарні підсумки року, але стримуєш себе від того, щоб відзначати свої результати, свої звершення. Зараз намагаєшся не стримувати себе, можеш себе похвалити?

– Приведу в приклад таку історію. Я пішла до спортзалу, почала силові тренування, і тренер мені говорив: «Як чудово в тебе виходить, ти молодець!» Тобто нахвалював мене за справу, не просто так. І я це сприймала, що так і має бути, що в моїх стараннях немає нічого особливого. Але коли з’ясувалося, що в мене напруження м’язів, асиметрія, тобто завдяки силовим тренуванням виявилися деякі моменти, про які і не здогадувалася, це уповільнило мій темп. І сконцентрувалася саме на тому, що в мене не виходить, причому неусвідомлено.

Це мені тренер буквально підсвітив, сказавши, що вже не видно тієї сяючої Надії, яка йде, щоб робити те, що вона хоче, може і має робити. І я тоді замислилася: «Якщо я роблю щось так, як вважаю за потрібне, це нормально. Якщо щось не виходить, то як таке можливо?» Гадаю, так у багатьох людей. Тому нездатність святкувати свої умовні досягнення в будь-якій сфері у мене пов’язана з самокритикою. І таке усвідомлення допомагає.

Все починається з усвідомлення. По краплинці. Поступовість – наше все. Підганяти себе, вимагати – це, певною мірою, можливо і важливо для досягнення якогось результату, але з урахуванням світу в цілому, в якому ми живемо, це ще більше напруження, стрес.

Усвідомлене сповільнення – це, до речі, одна з навичок, яка в сучасній психології є обов’язковою. Сповільнення, в тому числі і заради того, щоб побачити себе і відчути радість від того, що ти просто щось робиш.

– Ти запустила проєкт на YouTube «Добре з Надією». Це немов як продовження «Все буде добре», тому що тут теж корисні поради, обговорення якихось важливих питань, причому у легкій, душевній формі.

– Звісно, «Добре з Надією» як наслідок «Все буде добре». Як з’ясувалося, для людей «Все буде добре» є підтримкою і зараз, люди досі тепло відгукуються про цей проєкт. Для мене це таке щастя! Коли читаю в соцмережах спогади молодих людей, які виростали зі «Все буде добре», – для них це теплий дитячий спогад. А ми знаємо, наскільки дитячі теплі спогади важливі.

Я тоді навіть не уявляла, що ми робимо в цьому сенсі – що з нами росте покоління, яке бачить по телебаченню щось добре, корисне, тепле, щире. Боже, я вдячна долі за цей подарунок, що я до цього причетна.

– «Добре з Надією» будеш і надалі робити?

– Ми зробили сезон «Запитала», потім зробили сезон «Добре з Надією». Я просто не фанатка YouTube. Нема в мене величезного захоплення від нього і наполегливого бажання отримати там якийсь результат. Тому цей сезон ми відзняли, а вже наступного року будемо думати, що робити і в якому форматі.

Люди досі з теплом згадують проєкт «Все буде добре». Фото: instagram.com/nadezhda_matveeva_nadya/

Професійний коучинг – це моє відкриття, надбання і навіть спосіб життя

– А в психології на чому зараз твій фокус уваги?

– Це коучинг. Тому що саме коучинг працює з мисленням і станом людини з фокусом на майбутнє. Це про те, про що ми говорили на початку, – про бачення майбутнього. І не в досягненнях, а в результатах. Якщо є бачення, якою я себе відчуваю в майбутньому, то через цей стан вже будуть і результати, і відповідний шлях.

Професійний коучинг – це моє відкриття, надбання і навіть спосіб життя. Тому що коучингове мислення – це адаптивне мислення, відкрите, безоціночне і з фокусом на результат.

А психологія – це потужний інструмент знання, як працює психіка. Мій напрямок – емоційний інтелект – дуже актуальний зараз. Ми захоплені емоціями завжди, а нині це ще більше відчувається. Розуміння своїх емоцій, вміння їх прожити, зрозуміти іншу людину – це все емоційний інтелект. Він є невід’ємною складовою і життя, і моєї професії.

– Ти маєш клієнтів, ведеш тренінги, лекції?

– Є індивідуальні клієнти. Є люди, які відчувають, що в них є енергія щось зробити, є бажання, але з якихось причин не виходить. Або людина взагалі не знає, чого хоче, в неї є певна криза. І коучинг це вирішує через роботу з мисленням в індивідуальних сесіях. І цих сесій має бути достатня кількість, щоб людина не тільки зрозуміла, а й щоб, як то кажуть, заземлила результат.

Також в мене є сертифікат командного коуча. Тобто коли працює група коучів із запитом команди. Є в планах створювати в Telegram-каналі групи, тому що груповий коучинг, як і групова психотерапія, це теж дуже ефективно.

Завдання будь-якого фахівця – пробувати, отримувати досвід, дивитися, що краще йде, що гірше, мінятися. Це постійний рух. І це дуже захоплююче.

– А є в тебе умовний список планів на наступний рік, чого тобі б хотілося?

– Немає. Звісно, в мене з’являється думка, що Каміно де Сантьяго потребує мене ще раз, тому що там не туди звернула, того не побачила. Як казав один японський поет: ходжу щодня однією дорогою і не втомився. Це про сприйняття світу як дива щодня, навіть якщо ти бачиш одне і те саме.

Мета – працювати якомога більше, але без виснаження.

Хочеться, щоб війна закінчилась. Зрозуміло, що всі ми цього бажаємо, але це – в основі, тому що через ці біди не йдуть думки вільно, як раніше. Принаймні, це я про себе кажу.

Адже нині життя – це лотерея. Ми з тобою спілкуємося, а в цей час летять «шахеди», ракети. Тому, з одного боку, є якісь мрії, планування, і вони тримають фокус, а з іншого боку – життя таке, що ми маємо бути тут і зараз.

– Нещодавно розмовляла з Нелею Шовкопляс, і вона мені сказала: «А можна без підсумків, без оцих всіх історій, можна просто вижити – і все». Тобто просто жити і вижити.

– А скільки в цих словах, якщо поміркувати, любові насправді! Знову ж таки – люди різні. Для когось, і я знаю таких людей, навіть серед клієнтів, це і є жити – мати блокнот, де ти записуєш свої думки, свої плани. Це ті внутрішні опори, які життя зараз вибиває.

От ми з тобою домовилися учора про розмову. Потім всю ніч не спали, потім під звуки вибухів домовлялися, чи будемо спілкуватися чи ні, і вирішили це зробити, не відкладати. Оце і є маленький крок, чудовий приклад і планування, і як дослухатися до себе, і класної комунікації. І як ми з тобою зараз одна одну підтримали, багато чого обміркували. А це надихає і дає енергію.

Надія завжди каже, що рух – це життя. Зі своїм собакою Семі. Фото: instagram.com/nadezhda_matveeva_nadya/