На 17-му Міжнародному Одеському кінофестивалі (ОМКФ) головною сенсацією став документальний фільм “To Die To Live”. Стрічка здобула “Золотого Дюка” як найкращий документальний фільм, а також Гран-прі фестивалю за результатами глядацького голосування. Зал, наповнений представниками кіноіндустрії, вибухнув оваціями, що свідчило про справедливість нагородження.
Фільм “To Die To Live”, що перекладається як “Померти, щоб жити”, є унікальним через те, що режисерка Юлія Гонтарук знімала його протягом 12 років. Вона документувала життя трьох героїв – добровольців “Азову” з позивними “Шахта”, “Поттер” і “Танцор”. Спочатку стрічка фіксувала їхню участь у бойових діях часів АТО, а потім – повернення до мирного життя наприкінці 2015 – на початку 2016 року. З початком повномасштабного вторгнення камера Гонтарук знову супроводжує героїв, які повернулися на війну. Двогодинна кіноісторія показує, як одна війна витікає з іншої, і що для України це все – одна війна з тими ж героями.
“To Die To Live” – це історія про людину на війні, про те, як вона повертається в мирне життя та намагається знайти своє місце. Фільм також досліджує прийняття смерті на війні та способи залишатися живим, коли частина тебе “померла” на полі бою.
Стрічка глибоко зворушує, створюючи чіткий образ сучасного ветерана. Вона пояснює світові, хто такі добровольці війни 2014 року і як їм вдалося, попри всі обставини, виграти початок повномасштабного вторгнення.
Зараз “To Die To Live” розпочав свій тріумфальний шлях світовими кінофестивалями. Продюсерка стрічки Іванна Хіцінська розповіла про сприйняття фільму за кордоном, зокрема про 8-хвилинні овації у Карлових Варах, та про те, як фільм про героїв АТО отримав продовження, що охоплює теперішню війну.
В Карлових Варах ми увійшли у Книгу рекордів фестивалю
— Іванно, на якому етапі ви долучилися до створення фільму? Чому ви в нього повірили?
— Я повноцінно приєдналася до проєкту в березні 2022 року, коли стало зрозуміло, що Юлії Гонтарук потрібна допомога для завершення фільму та розповіді історії наших героїв. Ми одразу зв’язалися з латвійським копродюсером, якого дуже зацікавила ідея фільму. Подали заявку до Латвійського фільмфонду і разом із партнеркою Олександрою Братищенко почали шукати фінансування.
— У березні 2022 року, коли багато хто в Україні був у стані шоку, ви вирішили знімати кіно?
— Є люди, які в стресі закриваються, а є ті, хто починає діяти. Я належу до другого типу. Депресія настає, коли я в спокої. Цей фільм по-своєму врятував мене. Але варто розповісти передісторію. Спочатку Юля Гонтарук працювала над фільмом з продюсером Ігорем Савиченком. Фільм мав назву “Залізна сотня” на честь Другої роти “Азову”, де служили герої стрічки. Ідея полягала в тому, щоб розповісти про добровольців 2014 року, їхнє життя поза війною, адаптацію в суспільстві та ПТСР. Зйомки тривали з 2015 по 2017 рік. Після цього Юля продовжила стежити за життям героїв. У 2022 році, коли хлопці знову взяли до рук зброю, стало зрозуміло, що потрібно переглянути наявні матеріали та доповнити історію новими подіями, спричиненими повномасштабним вторгненням.
— Можливо, сам Всесвіт притримав цей фільм до 2022 року, адже тепер він виглядає як цілісна картина нашої війни, яка почалася за вісім років до повномасштабного вторгнення. Що, на ваш погляд, є центральною темою стрічки нині?
— Думаю, головний посил фільму та наша мотивація – це питання: що буде після завершення війни? Перемога, безумовно, буде за Україною, але ми мусимо думати про наших воїнів. Росія вторглася в Україну у 2014 році, українці пішли боронити свою землю. Далі були Мінські домовленості, які ні до чого не призвели. Наші герої повернулися з першої кампанії і зіткнулися з нерозумінням суспільства. Кожен пережив реабілітацію та боротьбу з ПТСР по-своєму. Після завершення війни нас чекає подібний етап. Можливо, цей фільм допоможе близьким наших захисників та цивільним зрозуміти їх, що вони не одні, що хтось вже проходив через подібні виклики, і що зрештою потрібно жити повноцінним життям, відкидаючи думки про смерть.
— У вас вже є досвід показів фільму в Європі. Як іноземці сприймають цю стрічку?
— Міжнародна прем’єра відбулася на кінофестивалі в Карлових Варах. Зал аплодував стоячи вісім хвилин. Організатори зазначили, що подібне траплялося лише раз за всю історію фестивалю з документальним фільмом. Це прецедент, адже навіть новий фільм Роберта Паттінсона мав менші овації. Це дуже приємно.
Ми зробили просто надзвичайно людяне кіно
— Багатохвилинні овації – це підтвердження талановитого кінопродукту. А що казали європейські продюсери в кулуарах?
— Нещодавно відбулася прем’єра в Латвії, де також був аншлаг. Люди сиділи на сходах, зал був переповнений, і в фіналі – стоячі овації. В кулуарах казали, що цей фільм мусить подивитися кожен, бо він пояснює історію протистояння України та Росії, причини запеклої боротьби українців за свободу, і чому європейці мають продовжувати підтримувати Україну.
— Так, він зачіпає 2015 рік, чого зараз ніхто не робить, бо всі знімають кіно про війну “тут і зараз”. І в цьому сенсі цей фільм є дійсно унікальним.
— Ми зробили надзвичайно людяне кіно. Режисерка Юля Гонтарук глибоко проникла у світ героїв, стежила за ними довго і створила емпатичне кіно, де глядач проживає шлях героїв, відчуває їхній біль. Це проймає до глибини душі.
— Режисерка в цій історії теж героїня, бо це велика робота та сміливість. Її перебування всередині війни разом з героями – це прецедент у кінематографі. А як ви з Юлею познайомилися?
— Ми товаришуємо з 2016 року, тому я добре знала її історію з фільмом. Коли постало питання про завершення, Юля звернулася до мене та Олександри як до найближчих подруг. Я все професійне життя працюю в кіноіндустрії, але ніколи не мріяла продюсувати кіно. Це сталося само собою. Мій великий досвід роботи з фондами та міжнародними інституціями став у нагоді.
— Ви сказали, що латвійці одразу підтримали. Чому саме вони?
— У 2019 році Юлія Гонтарук презентувала цей фільм на форумах Baltic Sea Docs і B2B Doc. Тоді латвійський копродюсер Улдіс Цекуліс виявив зацікавлення, але офіційно не долучився. Коли почалася повномасштабна війна, ми зв’язалися з ним у березні 2022 року. Улдіс одразу відгукнувся, і так фільм отримав нове життя. Він сказав, що це кіно потрібне, і люди мають побачити історію хлопців. Улдіс систематично підтримує Україну, привозить гуманітарну допомогу та машини для фронту. Це наші латвійські однодумці, які розуміють, хто ворог.
— Юлія Гонтарук знімала цей фільм 12 років, за цей час вона, мабуть, багато разів ризикувала життям?
— У 2015 році Юля їздила з хлопцями на лінію зіткнення і неодноразово потрапляла під обстріли. Вона не приховує, що їй було страшно, але заради цієї історії готова була йти до кінця. Вона згадувала, що під час обстрілу єдине, за що переживала – щоб голова залишилася, аби можна було домонтувати фільм.
— Чула, що заради довірливого тону спілкування режисерка відмовлялася від оператора і знімала багато сама.
— Після повернення хлопців з фронту, коли потрібно було заходити до них додому, вона відмовилася від оператора і фактично зняла все кіно самотужки. На проєкті було кілька операторів, які допомагали Юлі, але більша частина фільму – її зйомки.
“To Die To Live” – це повністю авторське кіно. Юлія виступила і як режисер, і як оператор, і як монтажер. Вона відзняла понад тисячу годин матеріалу, зробивши близько 80 варіантів монтажу. Юля вклала в цей фільм душу, думки, зусилля, щоб розповісти історію свого покоління, на долю якого випали такі непрості випробування.
— Юлія Гонтарук колись сказала, що найбільше переживала, як сприймуть фільм його герої, бо для неї саме вони – головні глядачі. Яка доля “Поттера”, “Шахти” та “Танцора”? Вони вже бачили фільм?
— Найголовніше, що герої “To Die To Live” були і є з нами. Це найважливіша нагода. Вони – чинні військовослужбовці, захищають країну. Всі троє головних героїв були присутні на фестивалі в Карлових Варах: “Поттер” (Андрій Паторжинський), “Шахта” (Сергій Кутраков) з дружиною Сніжаною та сином Лукою, та “Танцор” (Олексій Олексіюк) з сином Ярославом. Це був їхній перший перегляд фільму. Вони були приємно вражені результатом, а в очах з’являлися сльози. Всі вони вважають, що фільм потрібно дивитися, адже він допомагає осмислити досвід тих, хто воює, піднімає тему адаптації ветеранів, пояснює історію протистояння України та Росії.
— Фестивальна доля фільму. Що у вас ще попереду?
— Фестивальна історія тільки почалася. Після Карлових Вар була прем’єра в Латвії, а потім у Словаччині. Очікуємо ще низку фестивалів, а також співпрацюємо з Держкіно України, МЗС та Українським інститутом для демонстрації фільму на впливових світових подіях, де збираються політики та дипломати.
— До речі, що з прокатом цього фільму в Україні?
— Після Гран-прі Одеського фестивалю ми прагнемо до широкого прокату, але для цього потрібна хороша промоція та підтримка партнерів. Поки шукаємо спонсорів. Фільм подорожуватиме світом.
Продюсер Улдіс Цекуліс: “Нам важливо показати світу, хто такі азовці: що це люди, які захищають свою батьківщину, а не є терористами”
Під час розмови з Іванною Хіцінською до неї підійшов латвійський копродюсер проєкту Улдіс Цекуліс. Він розповів про свою мотивацію долучитися до фільму “To Die To Live” у 2022 році.
— Я вперше дізнався про фільм Юлії Гонтарук у 2019 році на B2B Docs. Енергія Юлії та її проєкту одразу мене притягнули. Три головні персонажі – “Шахта”, “Поттер” і “Танцор” – вразили мене своєю крутістю. Тоді я не міг долучитися, бо у проєкту вже був продюсер. Коли у 2022 році почалася війна, я зателефонував Юлі і запитав про фільм. Дізнавшись, що зйомки тривають, запропонував податися на конкурс фінансування до Національного кіноцентру Латвії. Нашу заявку схвалили, і так почалася наша співпраця. З часом сформувалася сильна команда, ми добре відчули одне одного як люди, а це в кіно дуже важливо.
— Фільм триває понад дві години. Як ви вважаєте, чи впорається європейський глядач із цим фільмом?
— У Ризі фільм сприйняли добре, а в Карлових Варах – 8-хвилинні стоячі овації. Юлія зрозуміла, що варто було так довго тримати фільм, щоб досягти такого результату. Нам важливо показати світу, хто такі азовці: це люди, які захищають свою батьківщину, а не терористи, як досі вважають у Європі. Фільм важливий не лише як емоційна розповідь про трьох сміливих хлопців, але й як пояснення.
— А як конкретно в Латвії глядачі на фільм реагували?
— У Латвії ми зазвичай аплодуємо після титрів. Але на прем’єрі “To Die To Live” люди почали аплодувати вже з першими титрами, а потім встали й аплодували стоячи. Це були щирі емоції. Редакторка з Балтійського телебачення сказала, що вони хочуть бачити фільм повністю, дві години, бо саме такий стан має відчути глядач. Важливо дивитися фільм на великому екрані, особливо через звук та потужний саундтрек Антона Байбакова.
Про Тараса Шевченка, його ДНК та ймовірного родича Кобзаря
Чому фільм “ДНК нації” отримав одразу два призи ОМКФ?
На Одеському міжнародному кінофестивалі було відзначено ще один проєкт, продюсером якого є Іванна Хіцінська – повнометражний документальний фільм “ДНК Нації” (режисер Іван Сауткін). Стрічка перемогла в індустрійному пітчингу Work in Progress.
За словами творців, фільм є самоіронічним антропологічним дослідженням українського суспільства та пошуку коріння через історію зубного техніка Михайла, який вважає себе нащадком Тараса Шевченка.
Іванна Хіцінська розповідає про цей фільм:
— “ДНК нації” – це фільм, в якому українці впізнають себе і зможуть подивитися на себе з різних боків – іноді сумно, іноді весело. Зарубіжна аудиторія побачить українців не лише крізь призму війни, а й зрозуміє, хто їхні сусіди. Ми йдемо до європейської спільноти, тож час їм нас пізнавати.
Кожна нація має свого національного героя. В Данії – Ганс Крістіан Андерсен, у Франції – Віктор Гюго, а в нас – Тарас Шевченко. Радянська влада зробила з нього пам’ятник. Але насправді портрети Шевченка висіли на стінах поруч із іконами, “Кобзар” був у кожній хаті. Шевченко був і великим художником. Навколо таких постатей завжди формується багато міфів, в тому числі про їхню родину.
— У Тараса Шевченка, як свідчить історія, не було дітей.
— Але наш режисер Іван Сауткін познайомився з героєм, який має підстави вважати себе прямим нащадком Тараса Григоровича. Сауткін запропонував йому пройти ДНК-тестування, і він погодився – з цього почалася історія фільму. Ми почали розплутувати цей клубочок.
Насправді, історія не тільки про ДНК-тестування. Через призму родичів поета ми показуємо загальний портрет України та українців. Серед героїв фільму – драг-королева, представник ЛГБТ-спільноти, співачка хору, військовий, а також пересічні люди, які читають вірші Тараса Шевченка. Наші хлопці, що повертаються з полону, перше, що роблять – цілують землю українську і цитують Шевченка. Він глибоко вкорінений у сучасній українській культурі. Через такі історії ми хочемо показати, хто ж такі українці насправді: різноманітні, зі своїми вподобаннями, але об’єднані свободою волі та любов’ю до своєї країни.
— На якому етапі у вас зйомки?
— Зйомки на фінальній стадії. Плануємо завершити до кінця року та виходити на фестивалі й телебачення на початку наступного. Фільм точно покажуть на “Суспільному”.
— “ДНК нації” знімаєте в копродукції?
— Так, це копродукція України та Литви, плануємо долучити ще одну країну. Отримали українське національне фінансування в рамках конкурсу “Тисячовесна”, а також підтримку від Литовського кіноцентру та муніципалітету міста Вільнюс, оскільки частина зйомок відбуватиметься у Литві.
— Ви і там Шевченка знайшли?
— У Литві проводитимемо ДНК-тестування.
— До речі, про ДНК-тестування. Де ви візьмете ДНК самого Тараса Шевченка? Чи буде це цікаво іноземному глядачеві?
— Про ДНК Шевченка глядачі дізнаються з фільму. Я не буду розкривати секрети. Щодо цікавості європейців – думаю, їм буде цікава історія українців загалом, а не лише історія Тараса Шевченка. Ми готуємо для них напівдетективну історію, яка їм точно сподобається.
— На останньому Одеському кінофестивалі фільм “ДНК нації” отримав кілька технічних призів. Що це за нагороди?
— Ми отримали підтримку на постпродакшн звуку від CinemaSound.ua, що дозволить зробити фільм у технології Dolby Atmos. Також здобули головну нагороду в секції Working in Progress від UPHub (80 тисяч гривень) для фільмів на завершальних стадіях виробництва.
— Що дає ця нагорода, окрім грошей?
— Це надзвичайно престижно, адже ми були визнані найкращими серед понад 10 проєктів. Виграш пітчингу Working in Progress – це визнака якості майбутньої стрічки. До нас вже буде підвищена увага фестивалів, адже фільм виходить з кількома “зірочками” одразу.