Фото до статті
- Автор
- Олексій Морозов
- 11 серпня, 13:43
- 1580
Шуберт, надмірний контроль з боку матерів і відсутність батьківської фігури, діти з рисами психопатії, зйомки на VHS та відчуття приємної тривоги – ці елементи присутні майже в кожному творі 84-річного австрійського кінорежисера Міхаеля Ганеке. У кінотеатрі «Жовтень» з 15 до 23 серпня буде демонструватися добірка з шести фільмів володаря двох найвищих нагород Каннського кінофестивалю – «Золотих пальмових гілок» («Біла стрічка», «Любов»).
«Після «Забави для всіх» глядач або зацікавиться всією ретроспективою, або не з’явиться більше на жоден показ. Це йде всупереч загальноприйнятим нормам, але ми прагнемо саме такого ефекту», – зазначають організатори заходу.
Після фільму-відкриття будуть показані «Відео Бенні» та «Піаністка», а далі – три роботи Ганеке «пізнього творчого періоду»: «Біла стрічка», яку часто характеризують як magnum opus режисера, а також «Любов» та «Щасливий кінець» на завершення. Про «троянського коня» Ганеке, критику снобізму та його внесок у сучасний жанр горору (та не тільки) «The Village Україна» спілкується зі співзасновниками проєкту «Край», Андрієм Морозовим та Поліною Опрею.
Графік показів ретроспективи доступний за цим посиланням. Придбати квитки можна тут. Кожен показ буде супроводжуватися коротким вступним словом, а після нього відбудеться обговорення, яке може тривати годинами.
Міхаель Ганеке, австрійський кінорежисер та сценарист
– Раніше ви організовували ретроспективу французького режисера 1930-х років Жана Віго, демонстрували стрічки Террі Ґілліама, а тепер – шість фільмів Міхаеля Ганеке. Чому вибір впав саме на нього?
Андрій Морозов: Ганеке завжди був одним із ключових режисерів для значної частини нашої команди, тим, хто ставить питання: де пролягають межі, звідки вони виникають і де закінчуються. Практично в кожній його роботі глядач опиняється в незвичній ситуації, коли мусить самостійно осмислити сутність кінематографу. Зараз, зважаючи на постійний потік візуальної інформації та безмежність кіно завдяки стрімінговим сервісам, визначити межі того, що є відео, стає все складніше.
Поліна Опря: Ганеке – це режисер, який демонструє стриманість і лаконічність, проте його роботи заглиблюються в різноманітні теми, від екзистенційних до соціально-політичних висловлювань. У його фільмах можна знайти відголоски постколоніальних практик чи феміністичних ідей, але наше завдання – дослідити, наскільки активно глядач залучений у процес сприйняття кіно та де проходять його межі.
Андрій Морозов: Існує поширена думка, що Міхаель Ганеке – це суто артхаус, призначений для кінокритиків, які шукають у його роботах приховані посилання. Однак, це цілком природна позиція глядача, адже для того, щоб відвідати кінотеатр, не обов’язково мати глибокі філософські знання. Ганеке – майстер, який вміло працює з наративом. В останні роки спостерігається тенденція до інтерактивного кіно, як-от у серіалі «Чорне дзеркало» від Netflix, де глядач робить вибір за персонажа. Але Ганеке експериментував із подібними підходами ще в 90-х, хоч і в іншій формі. У «Забаві для всіх» Ганеке піднімає питання насильства. Він детально відтворює на екрані всі можливі кінематографічні прийоми, але потім руйнує їх, змушуючи нас усвідомити: «Ось що таке насильство, і ось як його критикувати». Саме в цьому аспекті Ганеке може бути цікавим сучасному глядачеві.
«Забава для всіх»
Funny Games
1997
«Забава для всіх»
Funny Games
2007
– Читати філософські трактати, звісно, необов’язково, але це все ж кіно, яке вимагає активної розумової діяльності. Чи так це?
Андрій Морозов: Йдеться не стільки про розум, скільки про душу, про людську чуттєвість…
Поліна Опря: …А я хочу заперечити. Ганеке є послідовником інтелектуального арткіно, натхненного роботами таких майстрів, як Бергман, Брессон та Фассбіндер. Ганеке здобув освіту на філософському факультеті, тому він добре обізнаний із багатьма ідеями. Хоча він і є чуттєвим режисером, він прагне перевершити цю чуттєвість. Відчувати емоційну прив’язаність до його персонажів доволі складно. Ганеке вимагає від глядача пильної уваги та здатності запам’ятовувати події, що розгортаються протягом фільму. Це не про накопичення знань, а про глибоку залученість та емпатію.
Андрій Морозов: Коли Ганеке описував «Забаву для всіх», він казав, що його мета – «дати глядачеві ляпаса». Мені здається, що цей намір простежується в кожному його фільмі. Однак, це не зухвала провокація, адже такий «ляпас» може слугувати пробудженням свідомості або актом жорсткої правди. Його кіно є глибоким, але не жорстоким. Він майстерно володіє прийомами трилера та горору, водночас демонструючи витонченість у зображенні сімейних та екзистенційних драм. Його фільми викликають відчуття дискомфорту. Часом він вдається до надзвичайно авангардних технік, як-от у «Сьомому континенті». Однак, стрічки на кшталт «Забава для всіх» і «Відео Бенні» будуть цікаві широкому колу глядачів.
Поліна Опря: Глядачі вже звикли до чітких жанрових визначень – трилер, комедія, мелодрама. Ці жанрові рамки слугують для них своєрідним острівцем безпеки. Ганеке ж намагається подолати пасивність глядача, спонукаючи його до активної участі у сприйнятті кіно.
– Добре, пересічна людина почує це й замислиться: Може, варто знову подивитися «Одіссею»? Чи краще обрати «Людину-павука»? Чи вважаєте ви, що вам доводиться конкурувати з блокбастерами за глядача, чи це все ж різні аудиторії?
Андрій Морозов: Ви згадали «Одіссею», і це нагадало мені вислів Ганеке про «Забаву для всіх» – що це був своєрідний «троянський кінь» для кіноіндустрії. Проте, якби його метою було лише зруйнувати індустрію, це було б надто банально. Насправді, це спосіб вказати глядачеві його місце. Ганеке створює кіно, яке може викликати відторгнення, але водночас спонукає до повторного перегляду – вже не заради розваги. «Одіссея» – чудовий фільм. «Людина-павук» – теж. Але це різні напрямки творчих зусиль. Повертаючись до «Забави для всіх», яка є центральною темою нашої розмови [сміється], кажуть, що половина глядачів у Каннах покинули залу під час прем’єри. І саме цього прагнув Ганеке.
Поліна Опря: Цікавим є той факт, що він створив фільм, який мав би відштовхнути глядача, а через 10 років випускає американську версію «Забави для всіх» – покадровий рімейк, ідентичний оригіналу. З якого, знову ж таки, глядач мав би піти.
– На ретроспективі ви демонструєте «Забаву для всіх» 1997 року, оригінальну версію. Чому саме її?
Поліна Опря: Ганеке писав сценарій до цього фільму для американської аудиторії, але не зміг знайти фінансування і зняв його в Австрії. Тобто австрійське кіно 1997 року є оригіналом, але за задумом це мав бути американський фільм, який вийшов у 2007-му. Отже, рімейк того часу фактично став оригіналом.
Андрій Морозов: Я поставив собі таке запитання: яка різниця між оригіналом і копією? Чи взагалі можливе повне повторення?
Поліна Опря: Тут оригінальність залежить від досвіду першого перегляду. Було б цікаво на ретроспективі спочатку показати першу версію, а потім – другу. Один перегляд фільму не стимулює до такої рефлексії, як подвійний.
Андрій Морозов: Якось ми з Поліною обговорювали «Забаву для всіх». Я бачу, що вона дивиться обидві версії одночасно. Навіщо? Щоб знайти відмінності, яких насправді немає. Було б цікаво спостерігати, хто додивиться показ другої версії до кінця. Адже навіщо це робити? Мене вражає, що він не просто зробив рімейк, як це зазвичай буває – змінюючи контекст чи епоху. Натомість він поїхав до США і створив покадровий рімейк. Наскільки мені відомо, критики були обурені самим фактом такого кроку: «Знову цей артхаусний «порно-тортур», який ми змушені дивитися!» Мені здається, саме ця пара фільмів втілює головне висловлювання Ганеке про його бачення зв’язку між індустрією та глядачем.
– Чи можна стверджувати, що Міхаель Ганеке таким чином висміює снобів і псевдоінтелектуалів? Адже для мене значущою була фраза з «Піаністки», де персонажка зауважує, що типова помилка молоді – критикувати Брукнера, бо він не Шуберт…
Андрій Морозов: Саме так. Дуже важко знайти кінокритика, який би не визнавав талант Ганеке. Але він прийшов у кіно зі світу телебачення і чудово розумів, що цінує глядач. Водночас, під критичний удар у його фільмах зазвичай потрапляють представники буржуазного суспільства. Так, його кіно потребує певних зусиль для сприйняття, але Ганеке – відкритий режисер. Не бажаючи називати конкретні імена, але якщо поглянути на сучасне європейське фестивальне кіно, то можна помітити повну закритість режисерів та аудиторії, які вважають, що існує жорсткий поділ на масове та авторське кіно. Мені здається, це фундаментально неправильно. Таке кіно мені нецікаве. Це кіно, створене виключно для себе, – і це вже справжнє пригнічення, а не Ганеке [сміється].
Поліна Опря: Ганеке перебуває на перетині цих двох світів. Коли він вперше брав участь у Каннському кінофестивалі, Антоніоні якраз переходив до роботи на телебаченні, а Бергман завершував свою режисерську кар’єру. Тож з’явився простір для таких режисерів, як Ганеке.
«Піаністка»
La Pianiste
2001
– Кого з сучасних режисерів, які, подібно до Ганеке, знаходяться на стику цих двох світів, ви могли б ще назвати?
Андрій Морозов: Це може здатися парадоксальним, але Ганеке справив значний вплив на жанр горору. Коли мені було приблизно 16–18 років, я шукав найкращі фільми жахів, і «Забава для всіх» завжди була в топах. Тоді я нічого не зрозумів, крім шоку та відчуття тілесного дискомфорту.
Серед режисерів можна згадати представників хвилі «французького екстриму» та Гаспара Ное – хоча про останнього вже не дуже хочеться згадувати [франко-аргентинський режисер, який відвідав Москву у 2024 році під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну – ред.]. У Ное, як і в Ганеке, є фільм «Любов», а також «Вихор», де він відтворює ту саму «Любов».
Мотив Ганеке про вторгнення безпричинного зла в житло відтворювався у 2000-х роках у фільмах «Незнайомці», «Техаська різанина бензопилою» та «Пагорби мають очі». Ще одним містком до горору є те, що зараз називають «розумним горором». Візьмемо, наприклад, Антона Чігура, антагоніста фільму «Старим тут не місце» від братів Коенів. У мене немає прямих доказів, але я впевнений, що вони черпали натхнення з персонажа Арно Фріша з «Забави для всіх». До речі, знаряддя вбивства Антона Чігура дуже нагадує зброю з «Відео Бенні», іншого фільму Ганеке. Окрім того, сюди можна віднести роботи Йорґоса Лантімоса («Лобстер»). Його стиль більш фантасмагоричний, але, здається, він також надихався Ганеке. Також Мішель Франко та німецьке фестивальне кіно загалом – «Звук падіння» з Каннського кінофестивалю. Це свого роду спроба відродити «Білу стрічку» Ганеке, яка досліджує теми дітей та історичної спадщини.
– «Біла стрічка» – мабуть, найскладніший фільм Ганеке з тих, що я бачив. Як його краще дивитися, щоб зрозуміти його суть і отримати, якщо не задоволення, то хоча б якийсь катарсис?
Поліна Опря: Глядачі часто звертають увагу на те, що персонажі «Білої стрічки» пов’язані з початком Першої світової війни. Ганеке демонструє ідею, яка згодом радикалізується. Він розповідав, що черпав сюжети з книг про методи виховання на рубежі 19-20 століть, напередодні війни. Хтось із нашої команди сприймає це крізь призму етики чи релігії. Мене ж цікавить аспект виховання дітей у радикалізованому суспільстві, де пригнічується воля особистості з раннього віку.
Андрій Морозов: Ключове питання – це проблема зла. Як люди, ми схильні шукати одну конкретну причину несправедливості, і це особливо актуально для нас сьогодні. Важливою фігурою у «Білій стрічці» є дитина. Можна згадати більш відомий приклад – «Володар мух», де діти просто грають у гру. А коли відбувається злочин, виникає питання: в який момент з’явилося зло? Глядач, певною мірою, – це теж дитина, яка просто спостерігає за фільмом. Однак, це не більше, ніж спроба перекласти відповідальність.
«Біла стрічка»
The White Ribbon
2009
– Ми вже обговорили, мабуть, половину фільмів з ретроспективи, тому саме час запитати: чи є у Ганеке фільм, який загальноприйнято вважати його magnum opus, найвидатнішим твором?
Андрій Морозов: Це складне питання, адже потрібно розрізняти ранню та пізню творчість Ганеке. Рік тому ми жартували, що було б чудово побачити «Забаву для всіх» на великому екрані. Зараз цей фільм є стрічкою, що відкриває ретроспективу. Прошу вибачення за пафос, але, на мою думку, це один із 20 найважливіших фільмів в історії кіно. Кіно часто намагається приховати інтригу, а це – фільм, що демонструє повну прозорість.
Окрім того, «Відео Бенні» – це приклад того, як мають бути реалізовані трилер і драма. А його фінал – один із найвражаючих, які мені доводилося бачити. Навіщо він це зробив? Відповіді не буде. Це зводить із розуму, тому що ти не можеш встановити причинно-наслідковий зв’язок.
Поліна Опря: Якщо говорити про загальноприйнятий magnum opus, то це «Біла стрічка» або «Любов», які отримали «Золоті пальмові гілки». Ганеке у всіх своїх роботах послідовно досліджує різні теми – і саме з цієї перспективи цікаво його розглядати. У його останньому фільмі «Щасливий кінець» немає принципово нового, але він об’єднує всі елементи попередніх робіт.
– Доки я не переглянув «Забаву для всіх» і не пригадав, що бачив американську версію цього фільму, я вважав, що познайомився з Ганеке через «Піаністку». Це єдиний фільм, який він зняв за літературним твором, і тому він ставить його в певні рамки, навіть розкриваючи з іншого боку…
Поліна Опря: Якщо звернути увагу на його телевізійний період, то він також екранізував «Замок» Франца Кафки. Тому цікаво, як він продемонстрував свою майстерність у цьому випадку, адже фільм здобув популярність і відзнаки. Про нього, до речі, нещодавно згадали у стрічці «Сентиментальна цінність» [персонаж Стеллана Скасгорда дарує онукові DVD-диски з фільмами, до яких той ще не доростав – ред.].
Андрій Морозов: Це його найвідоміший фільм, з точки зору масової аудиторії, він справив найбільше враження і запам’ятався. Зараз у кіно спостерігається тренд на певну травматизацію, і ця стрічка несе в собі цей елемент. Центральна ідея – розпад внутрішнього світу, що відбувається з головною героїнею. До того ж, цей розпад ніби не відповідає тому світу, в якому вона мала б жити. Вона – викладачка Віденської консерваторії, яка вважає потяг до порнографії злочином через свою нереалізованість у житті. Окрім того, є мати, яка постійно контролює її – це, можливо, також резонує з аудиторією. Не хочу розкривати сюжет, але фінал, коли вона завдає собі рану, запам’ятовується. Це не має жодного логічного пояснення, але ця рана символізує суть фільму. «Музичність» цього фільму – це окрема тема, тому для людей, які працюють у цій сфері, кіно буде надзвичайно цікавим.
Це одна з найвизначніших ролей акторки Ізабель Юппер, а також перша французька робота Ганеке, за яку він отримав Гран-прі Каннського кінофестивалю. Ми спробуємо поглянути на це кіно крізь призму поняття травми.
– Один із персонажів у «Піаністці» говорить, що успіх як мотив – це ганебно. Як ви вважаєте, ця фраза може слугувати описом самого Ганеке як митця?
Андрій Морозов: Що ми розуміємо під успіхом? На перший погляд, успіх – це визнання, можливо, певні матеріальні здобутки. Візьмемо той самий фільм «Забава для всіх» – Ганеке приїхав знімати його в США з абсолютно новою знімальною групою, досягнувши практично ідентичного результату. Це вимагає величезної сили як автора. Успіх – це сам факт існування цих фільмів. Ганеке було майже 50 років, коли він отримав перше визнання – суто європейське, до речі. «Піаністка» пройшла складний шлях через індустріальні перешкоди, оскільки спочатку задумувалася як американська історія. Залишатися незалежним і стійким в таких умовах – це теж успіх. Якщо фільм подобається абсолютно всім, то, ймовірно, з ним щось не так. З Ганеке такого не буває. Він нікого не залишає байдужим.
Поліна Опря: Міхаелю Ганеке зараз 84 роки, і він створив не так багато фільмів. Він вперше потрапив на великий кінофестиваль у віці 47 років. До цього він знімав телевізійні фільми, які тоді не вважалися престижними – адже одночасно Франсуа Трюффо та Райнер Вернер Фассбіндер створювали «велике кіно». Ганеке – визнаний режисер, але для українського глядача він залишається не до кінця розкритим, оскільки багато його робіт у нас не демонструвалися.
– Гаразд, а в чому полягає сенс «Любові»?
Поліна Опря: Ганеке називав цей фільм одним із найінтимніших, оскільки, за його словами, він пережив подібний досвід. Це 2012 рік, тому і Міхаель Ганеке, і Жан-Луї Трентіньян, і Еммануель Ріва [актори, що виконали головні ролі] – вже літні люди, які замкнулися в одній французькій квартирі й почали знімати кіно про любов.
Коли Трентіньяну запропонували роль у цьому фільмі, він вже не знімався – після загибелі доньки він говорив, що хоче просто померти. Але його продюсери переконали його, що померти можна й після «Любові». І вже після цього фільму Трентіньян знявся у «Щасливому кінці». Ганеке хотів назвати фільм «А поки музика не закінчиться…», але назву «Любов» запропонував саме Трентіньян. І тут виникає ключове питання щодо сюжету кіно: чи те, що робить головний герой, є справжньою любов’ю? Наступний фільм Міхаеля Ганеке з Трентіньяном, «Щасливий кінець», показує, як людина може жити, опинившись у подібній ситуації.
«Любов»
Amour
2012
Андрій Морозов: Вважається, що цей фільм найменше схожий на інші роботи Ганеке. «Любов» починається з вторгнення в житло, але не ззовні, як у «Забаві для всіх», а зсередини. Тому я погоджуюся, що це кіно про хворобу та невідворотний фінал лякає на емоційному рівні. Ця стрічка може комусь нагадати «Скафандр і метелик» або «Море всередині» з Хав’єром Бардемом. Однак, «Любов» – про інше. Це не експлуатаційна драма, що викликає сльози, а історія, яка вражає, зокрема, своїм приголомшливим фіналом.
Олексій Морозов – заступник головного редактора та культурний оглядач «The Village Україна». Здобув журналістську освіту в КНУ імені Тараса Шевченка, а з 2021 року пише про музику, кіно, серіали та спорт для «The Village Україна». Вболіває за «Арсенал» та ФК «Чернігів», є прихильником музики Black Country, New Road та Lift to Experience.