Фото до статті
- Автор
- Вікторія Кіхтенко
- 20 червня 2025, 14:14
- 39744
Протягом перших трьох місяців повномасштабної війни приблизно 20 тисяч українців виявили готовність прийняти дитину в свою сім’ю, зареєструвавшись у чатботі «Дитина не сама», як повідомляє Координаційний центр з розвитку сімейного виховання та догляду дітей. Проте, переважна більшість із них розглядала можливість тимчасової допомоги дитині, а не довгострокового усиновлення. За 2024 рік в Україні було усиновлено 1273 дитини. Кількість дітей, які можуть бути усиновлені, залишається значною – понад 15 тисяч.
З нагоди місяця батьківства, The Village розповідає історію родини, яка прийняла дівчинку з ознаками аутоагресії та змогла надати їй любов. Ми доповнюємо цю розповідь роз’ясненнями від Координаційного центру з розвитку сімейного виховання та догляду дітей.
Словник: Прийняття дитини будь-якої статі в сім’ю – це усиновлення. Це формулювання є юридично правильним згідно із Сімейним кодексом.
Ольга Чернова
мати усиновленої Лії,
авторка блогу про усиновлення
Ще в 21-річному віці я роздумувала, навіщо народжувати власну дитину, коли в світі є дитина, якій я можу стати мамою. У 24 роки я усвідомила, що мрію одного дня усиновити дитину. Через чотири роки, у 2019 році, я поділилася цим бажанням із чоловіком, і наші прагнення збіглися. Ми одружені десять років, разом – вісімнадцять.
Проте, ми розуміли, що поки не готові до усиновлення ні фізично, ні морально, ні матеріально, і нам ще є над чим працювати. Також мені здавалося, що неправильно усиновлювати дитину, не маючи власного материнського досвіду. Тому ми з чоловіком спочатку хотіли народити свою дитину (але так і не наважилися).
Пандемія, а потім повномасштабна війна. Ми перебували під обстрілами в Харкові на п’ятий чи шостий день повномасштабного вторгнення й знали, що за 20 кілометрів від нас знаходяться немовлята, які потребують елементарних речей, як-от підгузки чи суміші. Серце стискалося від болю, бо я розуміла, що не зможу туди дістатися й врятувати цих дітей чи хоча б одну дитину. У мене тоді вперше в житті сталася панічна атака, кума дала мені сильні заспокійливі засоби.
Цей момент став ще одним підтвердженням правильності нашого рішення. Коли, як не під час повномасштабної війни, рятувати чиєсь життя? Люди всиновлюють дітей передусім для себе, з егоїстичних міркувань. Хочеться зробити своє життя кращим.
Рік тому ми з чоловіком переїхали до Чернівців і вже свідомо підійшли до цього питання, почали шукати інформацію в інтернеті. Скільки б я не шукала, мені не вдавалося знайти жодного блогу про усиновлення дітей (я тоді ще не знала про діяльність Інни Мірошниченко).
Усиновлення – не єдиний шлях до створення сім’ї для дитини
Усиновлення – це виключна форма виховання, за якої усиновлювачі стають батьками дитини назавжди, тобто дитину вже неможливо повернути біологічним батькам. Усиновлені син чи донька мають ті ж самі права, що й біологічні діти.
Інші форми влаштування дитини в сім’ю можуть бути тимчасовими. Це означає, що дитину, за рішенням суду або органу опіки та піклування, можуть повернути біологічним батькам, які подолали складні життєві обставини (спричинені, наприклад, безробіттям, домашнім насильством, станом здоров’я).
Найпоширенішою серед таких сімейних форм виховання є опіка чи піклування. Цей варіант обирають, коли дитину приймає на виховання хтось із близьких родичів: бабуся чи дідусь, тітка чи дядько, брат чи сестра, хрещені батьки тощо. Опіку встановлюють над дітьми до 14 років, а піклування – над дітьми, старшими за 14 років.
Також існують прийомні та дитячі будинки сімейного типу. Як і опіка, ці форми влаштування можуть бути тимчасовими. Прийомні батьки, або батьки-вихователі, створюють прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу. Прийомні сім’ї можуть виховувати від однієї до чотирьох дітей, а дитячі будинки сімейного типу – від п’яти до десяти дітей, включаючи власних. В обох випадках прийомні батьки отримують фінансову підтримку від держави.
Крім того, є патронатні вихователі, яких зараз в Україні 500. Вони беруть дитину під свою опіку на період від трьох до шести місяців (або довше в умовах воєнного стану), поки біологічні батьки долають певні життєві труднощі.
Також для тих, хто не готовий стати повноцінною сім’єю для дитини, існує можливість стати наставником. Це роль старшого друга, який допомагає дитині в соціальній та психологічній адаптації, а також готує її до самостійного життя.
Детальніше про різні форми сімейного виховання можна дізнатися за посиланням.
Про збір документів на усиновлення
Наша донька народилася передчасно, на восьмому місяці вагітності. Процес її усиновлення також тривав близько восьми місяців.
Що б ви не намагалися зробити онлайн, вам завжди радять звернутися до Служби у справах дітей (міської чи районної). І ми туди пішли, хоча, м’яко кажучи, дуже хвилювалися. Чоловік відпросився з роботи, але ми лише «поцілували» двері. Виявилося, що потрібно було записуватися на прийом у певні години, тому ми це зробили й чекали ще тиждень чи два.
Далі розпочався процес збору документів (їхній перелік можна знайти тут). Найдовше ми чекали на витяг про несудимість для чоловіка. Існують повний і неповний витяги, очікування яких може тривати від 10 до 30 робочих днів. Поки ми чекали на неповний витяг, зрозуміли, що потрібно було подавати документи на інший, а скасувати вже було неможливо. Тому врешті-решт довелося чекати ще п’ять тижнів. Паралельно ми проходили медичні огляди у різних спеціалістів.
Також до нас мали прийти представники служби для перевірки умов проживання. Очікування може тривати місяць або два, оскільки співробітники, які здійснюють перевірку, іноді просто не встигають зробити це раніше. Ми були готові прийняти двох дітей, але змогли взяти лише одну, оскільки у нас двокімнатна квартира.
Усиновити дитину можуть не тільки ті, хто володіє власним житлом. Воно може бути й орендованим, але в такому разі потрібно надати копію документа, що підтверджує право користування житловим приміщенням. Також дитину можна всиновити, проживаючи в однокімнатній квартирі або навіть у кімнаті гуртожитку. Головна вимога – наявність окремого спального місця для дитини, а також місця для виконання домашніх завдань та дозвілля. Крім того, усиновити дитину може не лише подружня пара, а й самотня людина.
Курси для кандидатів в усиновлювачі
Збір документів тривав протягом усього літа. Коли всі документи були зібрані, ми подали заяву до Служби у справах дітей. Далі ми вступили до черги на курси для кандидатів в усиновлювачі й чекали ще два місяці. Курси були справді чудовими, тривали сім робочих днів. Ми з чоловіком були готові вбирати всю інформацію, як губки, боялися щось пропустити.
Коли наша група розпочала заняття, викладачі відразу нас попередили: «Наше завдання – вас налякати, щоб ви повністю усвідомили всю відповідальність і труднощі. Якщо ви відчуваєте, що не готові, то можете встати й піти. Не варто вдавати, що вам це цікаво».
Було багато конкретних прикладів, практичних вправ, реальних історій сімей. Додатково раджу переглянути фільми «Лев», «Родина за хвилину» та документальний фільм «Джон». Останній розповідає про експеримент, коли дитину зі звичайної родини залишили в дитячому будинку на дев’ять днів. За кілька днів вона повністю змінилася.
Після завершення курсів видаються документи, які необхідно знову подати до Служби у справах дітей. Лише після цього можна розпочинати пошук дитини. Також вас мають внести до бази кандидатів в усиновлювачі. Нам видали документи на руки, відсканували їх, але не додали до бази. А якщо нас немає в базі, то нам можуть відмовити в пошуку дитини.
Донедавна на курсах для кандидатів в усиновлювачі надавалися рекомендації щодо віку та кількості дітей, яких конкретні кандидати могли б прийняти в родину. Ці рекомендації базувалися, зокрема, на результатах навчання майбутніх усиновлювачів, висновках психолога, умовах проживання. Зараз ця норма скасована. Кандидати в усиновлювачі можуть ознайомитися з інформацією про дітей, які перебувають на обліку, і обрати, з якою дитиною чи групою дітей вони хочуть познайомитися. Дитина чи діти також мають виявити бажання жити з цими дорослими, тобто згода має бути взаємною.
Пошук дитини
Далі я почала обдзвонювати служби у справах дітей інших районів та областей. Хотілося б, щоб на всіх сайтах були актуальні номери телефонів Служб у справах дітей, бо ми дізнавалися їх на гарячих лініях. Інколи я запитувала про анкети 20–30 дітей щодня, яких ми з чоловіком знаходили на сайті Мінсоцполітики. Ми чули суцільні відмови.
Тому через кілька тижнів я почала запитувати про дітей, яких ще немає на сайті Мінсоцполітики, бо вони потрапляють туди не одразу. Багато хто казав, що таких немає, або якщо вони є, то вже є черга з кандидатів. І лише одна жінка повідомила мені, що є кілька таких дітей.
Нам сподобалася дівчинка 10 років, але ми ще не встигли нічого зробити, як дізналися, що кілька людей вже подали заяви на знайомство з нею. Ми засмутилися. Але наступного дня мені знову зателефонувала ця жінка, сплутавши мене з іншою людиною. Вона сказала: «Щойно вже шості кандидати в усиновлювачі відмовилися від однієї чотирирічної дівчинки». Це була Лія, яка згодом стала нашою донькою.
Лія в дитячому будинку
Чому дітей на усиновлення може бути складно знайти?
Запити кандидатів в усиновлювачі та потреби реальних дітей часто не збігаються. Тому пошук дитини – один із найскладніших етапів в процесі усиновлення.
Черги з кандидатів в усиновлювачі існують у всіх регіонах. Кожна служба у справах дітей надає перевагу кандидатам зі своєї області. Тому кандидатам з інших областей інформацію про дитину надають лише тоді, коли дитину не вдалося влаштувати в сім’ю в межах області, де вона перебуває.
Також не всі діти живуть в інституційних закладах; деякі перебувають у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу. Вони звикають до своїх прийомних батьків, називають їх мамою й татом. Тому кандидати в усиновлювачі часто шукають собі дитину з установи, а не з прийомної сім’ї.
Крім того, кандидати найчастіше прагнуть усиновити одну чи двох дітей молодшого віку, без проблем зі здоров’ям. А в установах проживають переважно діти старшого віку або великі групи братів і сестер, діти з інвалідністю чи складними порушеннями розвитку.
Знайомство
Коли я вперше зустрілася з дитиною, вихователька сказала: «Іди до мами». Мене наче струмом вдарило. Не можна так казати дитині, адже якщо щось піде не так, можна зруйнувати її маленькі сподівання та мрії. Доки ви не оформили документи й немає усвідомлення, що вже завтра ви заберете дитину, краще сказати: «Привіт, я хочу познайомитися, погратися, я приїхала до тебе в гості».
Лія в дитячому будинку
Також працівники дитячого будинку почали розповідати нам про всі діагнози, казали, що її біологічна мама мала психічні розлади, і це може передатися. Малу навіть хотіли покласти в психіатричну лікарню для встановлення діагнозу, бо вона проявляла ознаки аутоагресії [агресії до себе] та впадала в істерики. Ми вирішили звернутися до незалежних лікарів, і всі вони підтвердили, що це абсолютно здорова дитина, яка просто потребує родини. Через кілька днів ми зважилися написати заяву на усиновлення. Ми змогли забрати доньку додому ще до рішення суду, отримавши документи про тимчасове влаштування.
До травня 2025 року (до ухвалення відповідної постанови Кабміну) дитина мала залишатися в інституційному закладі, поки суд розглядав справу про усиновлення. Іноді це очікування затягувалося на місяці.
Проте, усиновлювачі не зобов’язані забирати дитину додому до винесення рішення суду – це їхнє право, але не обов’язок. Щоб забрати дитину раніше, потрібно звернутися до органу опіки та піклування за місцем перебування дитини. Рішення мають ухвалити протягом десяти робочих днів.
Як змінилася дитина за пів року
Перші три місяці ми повністю обмежили контакти із зовнішнім світом, як нам радили на курсах. З Лією були тільки я та чоловік, лише кілька разів приїздив дідусь, але Лія бачила його ще в дитячому будинку.
Вважаю, що адаптація вже повністю завершилася як для нас, так і для дитини. Якщо в перші три місяці ми не знали, чого від неї очікувати, то зараз Лія стає більш передбачуваною. Зараз, після складного періоду адаптації, повертається відчуття ейфорії, яке вперше з’явилося тоді, коли ми вже подали документи на усиновлення. Коли я їхала в дитячий будинок за 30 кілометрів від Чернівців, сказала подрузі, що відчуваю щось схоже на закоханість. У житті з’явилися нові сенси.
За пів року, відколи Лія з нами, у неї зникла аутоагресія, оскільки ми з чоловіком постійно нагадували їй, що шкодити собі не можна. Також зникла агресія до мене – раніше вона постійно тицяла мене пальцем або била.
Зникли постійні істерики. Тепер бувають лише «істерики за домовленістю»: якщо я бачу, що донька почувається пригніченою, починає нити, то дозволяю їй це, жалію її та обіймаю. Також вже немає проблем зі сном та звички постійно смоктати руку.
Ми з чоловіком поки що не зверталися до психологів і психотерапевтів, але, можливо, зробимо це в майбутньому й візьмемо участь у сімейній терапії всі разом. Дочка зараз займається з нейропсихологом та логопедом. Нейропсихолог допоміг нам подолати гіперчутливість. Лія не відчувала своє тіло належним чином, постійно падала на рівному місці. Спочатку вона не могла навіть доторкнутися до гречки чи борошна, просто штрикала пальчиком і верещала. Вона не розуміла, що це таке. Зараз вона вже бігає босоніж по траві й навіть не помічає колючий килимок біля входу в будинок, хоча ще місяць чи півтора тому вона б кричала.
Крім того, раніше донька була дуже мовчазною, а тепер стала дуже балакучою. Вона навчилася щиро сміятися, навіть намагається жартувати. Ще вона не вміла гратися, не розуміла, як це робити, лише ганяла голубів. Зараз Лія вже знає, як поводитися на дитячому майданчику. Здавалося б, це дрібниці, але так тішить, що дитина починає поводитися як дитина.
Дитячий садочок
Після трьох місяців домашньої адаптації ми почали водити Лію до дитячого садочка. Це державний заклад – група невелика й дуже затишна, всього 13 дітей, і відвідують її не всі.
Донька йшла туди з бажанням, але потім вихователька розповідала, що вона падала на підлогу й верещала, не хотіла їсти та вдягатися, тобто відчувала дискомфорт і виявляла його звичним для себе способом. Можливо, дитячий садочок нагадував їй дитячий будинок. Або ж їй просто стало некомфортно, бо вона ще не наситилася спілкуванням з татом і мамою.
Крім того, ми з чоловіком помітили «відкат»: коли донька поверталася з садочка, вона могла щось забувати. Тому ми вирішили, що поки що вона не буде відвідувати дитсадок.
Мама й тато
Після перебування в дитячому будинку Лія не мала розуміння, що не всі жінки є мамами, а чоловіки – татами. Довелося докласти багато зусиль, щоб пояснити, що мама й тато можуть бути лише одні. Зараз Лія не усвідомлює, що в неї не було мами й тата, і вважає, що завжди жила з нами.
Розповісти їй про те, що вона усиновлена, ми плануємо в майбутньому через перегляд фільмів, наприклад, «Маленька принцеса» або «Двоє: я і моя тінь». Після перегляду можна пояснити, що такі історії трапляються й у житті. Звісно, Лія може зацікавитися цим питанням раніше й запитати нас про це сама. Але поки що ми не акцентуємо на цьому увагу.
Ми також змінили дитині ім’я, прізвище, по батькові та місце народження. Так радять робити всі – і Служба у справах дітей, і адвокат, і на курсах для кандидатів в усиновлювачі. Це можна назвати «спаленням мостів», так дитині буде безпечніше: ми не знаємо, як обернеться життя і які будуть наміри в її біологічних батьків. Якщо колись Лія захоче їх знайти, я їй допоможу. Але я не допомагатиму їм шукати її: покинути дитину – це був їхній вибір. Тепер ця дитина – моя сім’я, і я її люблю.
Реакція оточення
Ніхто з моїх знайомих і родичів ніколи не усиновлював дітей. Про свій намір усиновити дитину ми з чоловіком розповіли друзям ще у 2020 році. Друзі були шоковані, але зрозуміли. Сказали, що підтримають нас, якщо знадобиться допомога. Звісно, були й ті, хто не розумів, навіщо нам це.
Батькам ми повідомили значно пізніше. Усі, крім мого тата, були категорично проти. «Що ви робите, це ж чужа дитина. А гени? А якщо батьки були наркоманами й алкоголіками»? Це найпоширеніший стереотип – гени беруть своє. Але я повторювала й буду повторювати (це нам також розповідали на курсах кандидатів в усиновлювачі), що гени – це лише 10%. Вони можуть впливати на схильність дитини до певних хвороб і риси зовнішності (лише схильність, а не самі хвороби).
Ми з чоловіком не схильні до залежностей, хоча його батько зловживав алкоголем, а мій тато понад 20 років вживав наркотики. Попри це, він єдина людина, яка мене підтримала. Моя мама була шокована, коли ми разом поїхали на зустріч із дитиною, вона побачила істерики. Наступний ранок почався зі слів: «Може, ви ще подумаєте?» І свекруха нам теж дуже довго так казала, навіть коли ми вже забрали нашу дитину додому. Ми з чоловіком прислухалися лише до власних думок і відчуттів і знали, що робимо все правильно. Зараз усі родичі обожнюють нашу дитину, підтримують порадами та подарунками.
Ми також запитали у психологині, які найпоширеніші страхи та помилки при усиновленні дитини.