Фото: facebook.com/Veryovka Підпишіться на нас в Google додати зараз
Усі ми знаємо Вадима Яценка — художнього керівника суперпопулярного нині хору “Гомін”, який став справжньою сенсацією з піснею “Цей сон” Степана Гіги. І ось раптом несподівана новина: Міністерство культури України призначило 32-річного Вадима Яценка на посаду керівника Національного академічного українського народного хору України ім. Григорія Верьовки.
Поціновувачі творчості хору “Гомін” можуть бути спокійні: Яценко запевнив, що не залишить і цей колектив. Проте, всього за декілька днів на посаді керівника хору ім. Верьовки Вадим Яценко вже зіткнувся з низкою проблем. І це… критика в соціальних мережах. Новому очільнику національного хорового колективу закидають усе: і надмірну молодість, і те, що він є академістом, який ступив на чужу для себе територію народної музики, і що його освіта недостатньо “народна”, і взагалі, що його рівень — це обробки пісень Степана Гіги. Звісно, є й ті, хто вболіває за нього та впевнений у його успіху.
Але в цей момент ми подумали, що не так вже й багато ми знаємо про Заслуженого артиста України Вадима Яценка.
Вадим Яценко залишається також і з хором «Гомін», про це він сам повідомив у соцмережах, заткнувши рота хейтерам. Фото: ФБ Вадим Яценко
Кореспондентка Коротко про вирішила дізнатися більше про нього від людей, які добре обізнані з творчим шляхом молодого диригента.
Генерального директора та художнього керівника Львівської опери Василя Вовкуна ми розпитали про причини, чому він вісім років тому вирішив запросити випускника Київської музичної академії Вадима Яценка на посаду головного хормейстера театру.
А з доктором мистецтвознавства Юрієм Чеканом ми з’ясовували, чи потрібен Україні такий великий і витратний колектив, як Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Г. Верьовки, і що, на його думку, Яценко робитиме з академічним хором та чи вистачить йому сил “переформатувати” колектив радянського формату.
Василь Вовкун: “Подивився, як студент Яценко хором керує, й одразу сказав, що бачу його у Львівській опері”
Василь Вовкун, гендиректор і художній керівник Львівської опери. Фото: ФБ Василя Вовкуна
– Пане Василю, чи є перехід Вадима Яценка до хору ім. Верьовки кар’єрним зростанням, враховуючи, що він вже мав чудову роботу?
– Коли я обіймав посаду міністра культури (з 2007 по 2010 рік. — Авт.), то якось запросив до себе Анатолія Авдієвського (художній керівник і головний диригент хору ім. Верьовки з 1966-го по 2016 рік. — Авт.) та Мирослава Вантуха (худрук ансамблю ім. Вірського. — Авт.). Я їх, як людей старшого віку, запитав прямо: “Ви готуєте собі заміну?”.
Вони не зовсім сприйняли це серйозно, а шкода. Я ж, наприклад, готую. У мене кожен заступник може очолити Львівську оперу — я їх свідомо проводжу через усі етапи, аби вони розуміли цей процес від початку до кінця. І очевидно, що у всіх національних колективах така практика має бути, адже жодна інституція не подарує нам готового керівника.
І скажу, що Яценко — це вже другий представник Львівської опери, який береться очолювати національний колектив. До цього був Михайло Швед, який після роботи у Львівській опері став керівником Національної філармонії у Києві. Чому так відбувається? Бо в цих людей є практичні навички. Інша річ — як людина професійно поводитиметься на новому місці. Це вже залежить від особистісних якостей.
– Вісім років тому ви запросили Вадима Яценка до Львівської національної опери на посаду головного хормейстера. Чим ви керувалися?
– Я запросив його на роботу прямо з випускного іспиту в консерваторії. Хоча ми знайомі ще з часів, коли Вадим співав у камерному хорі “Київ” Миколи Гобдича, а я був постановником багатьох концертів так званого “рухливого хору”.
А чому я поїхав на іспит? Бо мене Євген Савчук (викладач Яценка. — Авт.) викликав і сказав: “Я такого учня, мабуть, ще років десять не матиму. Він справді талановита людина, тож якщо вам потрібен хормейстер, приїжджайте, дивіться й запрошуйте”. Я приїхав, подивився, як він диригує, як хором керує, і одразу сказав йому, що бачу його у Львівській опері.
– А вам не образливо, що нині Вадима Яценка знають більше як керівника хору “Гомін”, а не головного хормейстера Львівської опери?
– Так, хор “Гомін” за останній рік став популярним явищем. Але скажу, що Яценко задовго до цього за короткий час став головним хормейстером оперного театру, а це дуже непросто. Йому, зовсім молодій людині, вдалося організувати колектив із 70 осіб, забезпечити дисципліну, професійний рівень і навіть пластику. За його керівництва хор помолодів, став рухатись на сцені зовсім по-іншому. З цим хором Вадим в опері поставив вісім непростих вистав — і яких вистав! “Лоенгрін” Вагнера, “Турандот” Пуччіні, далі Пуленк — це зовсім інша музика… Потім музика Родіна в балеті “Солярис” — вона дуже складна. Чудова музика, і вже на автентичній основі, бо там є і плачі, і колядки — це балет “Тіні забутих предків”. А ще опери “Лис Микита” Івана Небесного та “Дон Жуан” Моцарта. Тобто Вадим, працюючи в театрі, ознайомився з усіма стилями музики. І він справді дуже обдарований музикант з абсолютним слухом.
Тож коли Вадима запросили очолити хор “Гомін”, я був тільки “за”, адже багато головних хормейстерів театрів мають свій камерний хор, на це вистачає часу. Крім того, Яценко у Львівській опері створив камерний хор, який під його керівництвом виконував твори Бортнянського та Сильвестрова. Тобто ми вже мали таку практику тут, у театрі, на місці. Ну і далі він взявся ще й за хор “Гомін”.
– Як вважаєте, чому Вадим Яценко став настільки популярним разом із хором “Гомін”?
– Я це пояснюю тим, що він запропонував хор у новій якості в той час, коли хорове мистецтво справді згасає — як на заході України, так і в центрі. А він, як молода людина, зробив хор молодіжним трендом, надавши йому свого прогресивного бачення. І на це до залів пішла і молодь, і старші покоління. Але водночас у Львівській опері Яценко паралельно виконував складні академічні твори.
– І тут Міністерство культури зробило Яценку пропозицію очолити Національний хор ім. Верьовки. Він з вами радився з цього приводу?
– Звичайно. Я сказав, що це гідна пропозиція, яка має багато інструментів: хор, оркестр і балет. А ще чудові умови, я маю на увазі репетиційну базу. Тобто все є для того, щоб відбутися. Ми одразу почали обговорювати певні форми, напрямок роботи та з якими композиторами.
Виклики перед Вадимом Яценком стоять складні. Але він має вистояти. Фото: facebook.com/Veryovka
– Сьогодні Вадиму Яценку в соцмережах закидають, що він академіст, який вдирається на територію народної музики. Що ви на це скажете?
– Насамперед скажу, що Вадим — людина з села, і він прекрасно знає та розуміє народну пісню. Він знає напам’ять 2000 народних пісень. Він про це не говорить, але це так. Щодо академічного та народного співу… У нас дійсно готують хормейстерів-народників та академістів окремо. Народнику стати академістом, мабуть, важче. А академісту, який завдяки своєму широкому світогляду почувається комфортно на території народної пісні, це не важко. І, в принципі, Анатолій Авдієвський, який 50 років очолював хор ім. Верьовки, не був народником.
Ну і найважливіше питання: “А де кадри?”. Хтось каже, що десь на Волині є гарний хормейстер-народник. Так де той хормейстер? Де його хор, щоб ми всі затамували подих від захоплення? Я вам скажу, є багато професійних людей, які можуть піднятися на певний середньо-посередній рівень, а є особистості, які ламають ці планки і злітають. У це я вірю, тому що все життя сам так робив та інших до цього вів. І я переконаний, що Вадим це зробить дуже добре, єдине — не можна вимагати від нього результату за два дні.
– А чи самому Вадиму не буде сумно у народному хорі, адже це все ж таки достатньо вузькі рамки народної пісні?
– Якби він не був свідомий цього, то, можливо, і не став би братися. А спілкуючись з ним щодня протягом восьми років, я знаю цю дитину, тобто людину, знаю, що він народну пісню справді любить і прагне, щоб вона зазвучала по-іншому — сучасно, як колись фольк-опера “Цвіт папороті” Станковича. А це ж можна і містерії робити, і ще якісь суміжні жанри винайти через народну пісню. Це починав робити колись (Гнат) Хоткевич, але ця практика вже не буде проходити через якісь ідеологічні бар’єри.
Яценко — людина молода і креативна, тому, думаю, він нас ще сильно здивує. А те, що сьогодні щодо його нового призначення у соцмережах ллється бруд, так це тому, що ми ментально недосконалі. Бо людина ще не почала щось робити, а ми вже ставимо тавро. Я знаю, що навіть хор “Гомін” не всім подобався. Якщо чесно, я і сам не в захваті від нього, але я не можу не захоплюватися тим, що зробив Вадим. Він справді його підняв і молодь трохи до хорового мистецтва прищепив.
– Ви ж були міністром культури і добре знаєте, наскільки ці державні колективи важкі і як легко можуть зламати нового керівника. Як думаєте, Вадим вистоїть?
– Він виглядає як лірик, але там вже є основа, є розуміння і багато чого. Він вже дорослий хлопець, йому 32, і він точно може відстояти себе. І якщо треба буде зайняти принципову позицію, він її займе.
Анатолій Авдієвський керував хором ім. Верьовки 50 років – з 1966-го до 2016-й. Фото: УНІАН
Мистецтвознавець Юрій Чекан: “Яценко продовжить у хорі ім. Верьовки лінію модерної української присутності в Європі, але вже на сучасному рівні”
Доктор мистецтвознавства Юрій Чекан. Фото: ФБ Юрій Чекан
– Пане Юрію, чи сьогодні взагалі виправдано державі утримувати такий великий колектив? Чому це відбувається і навіщо Україні потрібен хор Верьовки?
– Моя особиста думка: в такому вигляді, як він існував за керівництва попередніх очільників, держава витрачає кошти платників податків нераціонально. Хор Верьовки останні, можливо, десять років керівництва Анатолія Авдієвського та весь час керівництва його наступників — Зеновія Корінця та Ігоря Куриліва — не виправдовував витрат коштів платників податків.
Зараз до Національного хору ім. Верьовки прийшов молодий, успішний, з чудовою підготовкою Вадим Яценко. Він навчався в консерваторії у Віктора Петриченка — це був фантастичний диригент, який дав йому прекрасну базу. З іншого боку, під час навчання в консерваторії Вадим Яценко співав у хорі “Київ” у Миколи Гобдича — одного з найталановитіших диригентів України. Тобто Вадим отримав чудову теоретичну і практичну освіту від двох надзвичайно яскравих хорових диригентів.
Далі, Вадим — це людина, яка мислить системно. Ознакою цього, крім усього іншого, є те, що він є доктором мистецтв — практиком, який, працюючи з хором, обґрунтував свою стратегію в проєкті, присвяченому хоровій музиці Сильвестрова.
І зверніть увагу, що до того, як Яценко оновив хор Львівської опери, він створив у театрі камерний хор, провів конкурс, набрав абсолютно нових артистів, нажив собі купу ворогів і так далі. Але Яценко той хор підняв. Я був цьому свідком, бо Вадим спочатку був в.о., а далі був конкурс на посаду хормейстера, і я був членом цієї комісії, бачив, як він працює і якими очима на нього дивляться хористи. Він вміє надихати людей, вміє ставити їм правильні завдання. Тому у мене достатньо оптимістичні погляди на те, що Яценко робитиме з хором Верьовки.
Український народний хор був створений у 1943 році. Григорій Верьовка з хористками. Фото: uain.press
– Вадиму Яценку сьогодні закидають, що він на новій посаді — руйнівник традицій “українськості”. А він, у свою чергу, говорить, що хор Верьовки задумувався як продукт радянської системи для представлення українця в тому вигляді, в якому радянська система хотіла його бачити.
– Під час Другої світової війни (у 1943 році. — Авт.) Григорій Верьовка та Елеонора Павлівна Скрипчинська (дружина Г. Верьовки. — Авт.) створили Державний український народний хор (нині — хор ім. Верьовки). Але створений він був за зразком хорів, які існували в той час у Росії. Хор П’ятницького — це була та модель, якої прагнула радянська влада. І ось під час Другої світової війни, коли українцям у їхній понівеченій республіці треба було щось дати, створили цей хор.
Скрипчинська разом із Верьовкою тоді поставили дуже важливе завдання: зберегти українську народну пісню, збирати її по всіх регіонах України і представляти. До кінця життя Верьовка працював над цим, після його смерті Скрипчинська це підтримувала і далі передала хор молодому Авдієвському, який мав чудову академічну пігровську (Костянтин Пігров — хоровий диригент та викладач. — Авт.) школу. І він продовжив роботу.
Піком діяльності хору, який вже носив на той час ім’я Верьовки, було виконання створеної спеціально для нього Євгеном Станковичем фолк-опери “Цвіт папороті”. Чому вона була створена? Бо на Заході фольклористичні концерти, які були досить важливим каналом отримання валюти в Радянському Союзі, вже втратили свою популярність. Тож запропонували зробити щось новаторське. І Станкович написав твір “Цвіт папороті”, який у 1979 році, після першої генеральної репетиції, був заборонений. І мені здається, що цей момент став для хору переломним. Тому що надалі Станкович пішов своїм шляхом, а Авдієвський зрозумів, що краще служити радянській державі.
І почав служити, тому, особливо останніми роками, цей колектив став суто заробітчанською структурою з досить суперечливим репертуаром, манерою виконання, ідеологією і, зрештою, місією. Адже проголошувалися високі гасла про збереження української народної культури, а потроху займалися тим, що називається амбіколоніальністю, тобто впроваджували у свідомість українців певні патерни такого собі радянського фольклоризму сталінського розливу, який орієнтувався, ще раз повторю, на хор П’ятницького.
Григорій Верьовка з дружиною Елеонорою Скрипчинською. Фото: uain.press
– Як ви думаєте, чи залишить Яценко хор Верьовки в тому форматі, в якому він існував останні десятиліття?
– На моє переконання, він не буде відроджувати те, чого відродити не можна. Він не буде повторювати помилок тих, хто був перед ним. А от наскільки колектив, розбещений попередніми роками неконцептуального існування і відтворення радянських наративів, сприйматиме це — це вже інше питання. Сил і волі у Вадима вистачить, а от чи вистачить потужності та підтримки, не знаю.
Ну і крім того, Вадиму доведеться переконати колектив робити те, що він планує, у нього не повинно бути повторення. Ми не маємо повертатися до моделей радянських хорів і відновлювати їх у незалежній Україні. Бо, знаєте, вже набридло бути представниками якогось такого дивного племені в шароварах, з вусами, оселедцями та з виглядом молодцювато-безглуздим.
Ні, українці — сучасні, українці — європейські, і Вадим це демонструє, зокрема, з тим же хором “Гомін”, у репертуарі якого є не тільки пісня “Цей сон”. Там є, наприклад, Микола Леонтович. А давайте пригадаємо, у кого вчилися Григорій Верьовка та Елеонора Скрипчинська (засновники хору Верьовки. — Авт.) — у Яворського — вчителя Леонтовича. А що робить з “Гоміном” Яценко? Співає Леонтовича, чия творчість свідчить про нашу культурну автономію. А ще він співає українську партесну музику, яка свідчить про закоріненість України в європейській традиції. Я думаю, що це і будуть основні напрямки стратегії Яценка.
– На ваш погляд, як магістра міжнародного права, якщо говорити про культурну дипломатію, то яка основна місія подібного колективу? Адже колись цей хор був створений як продукт ідеології. А от зараз чим може вразити цей колектив?
– У нього є дві важливі місії — внутрішня та зовнішня. Внутрішня місія — це об’єднання України. І це не створення фейкових псевдонародних композицій чи виконання пісень на кшталт “Горіла сосна, палала” чи “Ой на горі два дубки”, чи патетичне — “хто голосніше співає, той краще співає” — виконання “Реве та стогне Дніпр широкий”. Ні. Об’єднання навколо спільних цінностей — це важлива річ. А друга місія — це трансляція українського модерного погляду. Те, до чого прийшли Авдієвський зі Станковичем у 1979 році і те, що їм не дозволили зробити радянські функціонери.
Тепер важливо не просто повернутися в той час, а продовжити ту лінію модерної української присутності в Європі, але вже на сучасному рівні.
Юрій Чекан підкреслює, що не можна повертатись до радянської «шароварщини». Фото: facebook.com/Veryovka