Фото: надано Славою Красовською
Ця акторка чудово втілює різноманітних персонажок: від величних темних богинь та добрих лікарів до жінок, що прагнуть спокійного щастя, і кріпачок, які відстоюють свої права. Слава Красовська – зірка таких серіалів, як “Кріпосна”, “Доньки-матері”, “Жіночий лікар” та “Опер за викликом”. Нещодавно її фільмографія поповнилася роллю зловісної темної богині у підлітковому фентезі “Хрещатик 48/2”, що розповідає про пригоди у київському потойбіччі.
До речі, Київ для акторки є справжнім джерелом натхнення. Рідному місту вона присвятила власний бренд київських сувенірів “Панянка киянка”.
Про те, чим пахнуть Андріївський узвіз та Ярославів Вал, що приваблює акторку у педагогічній діяльності, як їй вдаються ролі відьом та містичних божеств, і де вона здобула навички професійного акторського бою, Слава Красовська розповіла в інтерв’ю Коротко про.
Грати у фантастичних історіях негативних персонажів набагато цікавіше, ніж позитивних
– Славо, нещодавно в кінотеатрах вийшло українське фентезі “Хрещатик 48/2” – це захоплива фантастична історія з влучним гумором. Ви в фільмі зіграли давню богиню смерті Мару. Вам відомо, чому вибір зупинився саме на вас?
– Мені здається, Олексію Комаровському (продюсеру проєкту “Хрещатик 48/2”. – Авт.) сподобалася моя робота за кадром у його попередній стрічці “Коли ти одружишся?”. Він шукав акторку, яка б озвучила англійською негативного персонажа. Потрібен був низький голос, чітка дикція, ну і, звісно, вміння переконливо грати лиходійку. Оскільки, схоже, Олексій вже виношував ідею «Хрещатика» під час постпродакшену попереднього фільму, невдовзі після роботи на студії він запросив мене на кастинг на роль Мари.
– А у вас, отже, досконала англійська?
– Я не вважаю її досконалою, але мені доводиться працювати англійською в озвучках та періодично зніматися. У Києві є продакшн-студія Amo Pictures, яка створює англомовний контент для закордонних замовників. Раніше це були короткометражки для YouTube чи Facebook, що висвітлювали актуальні соціальні теми, як-от права жінок, ставлення до різних суспільних груп, проблема насильства. Зараз вони активно працюють над форматом вертикальних серіалів. Цей формат набирає популярності на міжнародних ринках, хоча в Україні він ще не надто розвинений. Проте, саме в Києві вже кілька років активно створюють подібний контент, до того ж, досить якісно та естетично. І що важливо – залучають українських акторів. Ми всі розмовляємо англійською, і, можливо, глядачі у світі, які нас дивляться, навіть не здогадуються, що це українські митці.
– Богиня смерті у вашому виконанні вийшла надзвичайно зловісною та жорстокою – чи не лякає вас грати подібних персонажок?
– Ні, не лякає, адже, по-перше, це казка, де немає нічого по-справжньому страшного. У кожній казці необхідне зло, аби зрештою його покарати та знищити. Хтось же мусить виконувати такі ролі. А по-друге, грати в казках та фантастичних оповіданнях негативних персонажів значно цікавіше, ніж позитивних.
– Ваша богиня смерті – стильна та розкішна. Навіть шкода, що наприкінці фільму її ув’язнюють у дзеркалі. Проте, є передчуття, що в продовженні “Хрещатик 48/2”, робота над яким невдовзі розпочнеться, ви знову з’явитеся в цій ролі.
– Я не несу жодної відповідальності за це. Як скажуть Олексій Комаровський та автор сценарію Юрій Микуленко, так воно і буде. Але я сподіваюся і вірю, що пан Юрій знайде спосіб мене з того дзеркала визволити. Мені б цього дуже хотілося.
– Ви – корінна киянка. Гадаю, для вас було суттєво, що “Хрещатик 48/2” присвячений Києву. Столиця, по суті, стає головним персонажем цієї історії.
– Те, що нині з’являються кінострічки, присвячені Києву, має велике значення, так само як і те, що в кіно більше не соромляться називати Київ справжнім ім’ям. Адже в ті часи, коли панувала московська тенденція щодо кінопродукції, потрібно було створювати фільми та серіали, які б продавалися на весь простір так званої СНД. У тих серіалах, навіть якщо з’являлися відомі київські локації, пряме згадування Києва було неможливим. У сценарії завжди фігурували лише слова “столиця”, “місто”, “містечко” – будь-що, але без географічних назв. Це робилося для того, щоб можна було вдавати, ніби дія відбувається чи то в Мінську, чи то в Астані, чи ще десь.
А тепер ми маємо можливість відкрито називати Київ у кіно, присвячувати йому сюжети, як це зробили творці “Хрещатик 48/2”, та використовувати в наративі український фольклор і казкових міфічних персонажів. Важливо, щоб цей процес розвивався і знаходив відгук у глядача, адже це неймовірно цікаво і це ще зовсім неоране поле в нашій культурній індустрії.
На прем’єрі «Хрещатик 48/2» з продюсером Олексієм Комаровським, Григорієм і Христиною Решетник та їхніми синами. Фото: надано Славою Красовською
Якби у реальному житті у мене пішов вогонь з долонь, то я опинилася б у психлікарні
– Щодо магії, ваші персонажі в кіно часто нею володіють – у серіалі “Чаклунки” ви граєте звичайну дівчину, яка випадково отримує магічні здібності. А що б ви зробили в реальному житті, якби таке мали?
– Слухайте, можна весело фантазувати на цю тему, але насправді, якби в реальному житті у мене пішов вогонь з долонь, то я, мабуть, опинилася б у психіатричній лікарні (сміється). Це неможливо осягнути, що така магія могла б з’явитися в реальному житті. Чесно кажучи, не хотілося б переносити якісь казкові здібності в реальність. Але якщо погратися і помріяти, то з усіх можливих надздібностей я б хотіла освоїти телепорт, щоб миттєво опинятися в іншому місці та не думати про паркування. А ще, як у серіалі “Всі жінки відьми”, я хотіла б навчитися зупиняти час, щоб його стало більше. Можна було б зупинити світ навколо, завершити всі домашні справи, наприклад, помити посуд, а потім знову “розморозити” час і займатися чимось важливим для світу.
– От бачите, знову зайшла мова про відьом. Вам хтось раніше казав, що у вас є така собі темна привабливість? Яке ваше амплуа загалом у житті?
– Здається, в житті у людей амплуа не існує. Є таке сучасне поняття, як особистий бренд, експерти поділяють людей на архетипи. Але, якщо чесно, мені не хочеться прив’язуватися до якогось одного архетипу чи образу, тому що, можливо, через професію, можливо, через характер, але я не відчуваю себе обмеженою одним типажем. У мене може бути період або настрій, коли хочеться бути ніжною, жіночною, вбратися у вишукані сукні. А може бути період, коли мені абсолютно байдуже, як я виглядаю і чи подобаюся комусь. Тому застрягати в якомусь одному амплуа мені б дуже не хотілося.
– А яке ваше амплуа в театрі?
– Звісно, через низький голос, достатньо високий зріст та статуру найчастіше мене запрошують до кіно на ролі сильних, войовничих жінок, лідерів, військових, різноманітних начальниць та директорів. Це цілком логічно, бо це ті ролі, які відповідають моїй зовнішності. А в театрі я, навпаки, маю змогу втілювати зовсім інші образи – як, наприклад, майже зневірена місіс Мюллер у виставі “Сумнів” або дружина Зброжека, залякана чоловіком-тирана, у виставі “Маклена Граса”.
Слава Красовська у виставі “Сумнів” режисера Юрія Кулініча. Фото: надано Славою Красовською
– Щодо ваших кіноролей. Судячи з вашої фільмографії, їх у вас чимало. А яких варто очікувати найближчим часом?
– Днями я була на пробах для повнометражного фільму – поки що не знаю, як складеться ситуація і чи цей проєкт буде розвиватися за моєї участі, але там дуже цікавий сюжет. Це повнометражна стрічка на замовлення Держкіно. Мені дуже сподобалася сама концепція сценарію, було б цікаво попрацювати над цим фільмом. Також я чекаю на новини щодо фільму “Лютий привіт”, адже ми завершили зйомки цього проєкту ще восени, але з якихось причин інформація про нього зникла з радарів. Не розумію, в чому причина затримки, але сподіваюся, що фільм вийде, бо це дуже зворушлива і, на мою думку, актуальна історія. А ще там працює чудовий режисер Максим Литвинов, який зазвичай створює глибокі, емоційні історії.
– Щодо театру, ви граєте в невеликому, але дуже примітному Малому театрі. Чому саме там? Адже, здається, вас би з радістю прийняли в будь-якому національному театрі.
– Жодного разу мене не вітали з радістю в жодному національному театрі. Після здобуття ступеня бакалавра ми всім курсом відвідували прослуховування в різних театрах – були і в “Лені”, і в ТЮЗі, і в Молодому… та багато де. І мене нікуди тоді не взяли. Я продовжила навчання на п’ятому курсі, грала у виставах навчального театру в Карпенка-Карого. А після п’ятого курсу мені неймовірно пощастило швидко та легко потрапити в кіноіндустрію – одразу після закінчення університету я отримала значущу роль у серіалі “Жіночий лікар”. Тоді я провела пів року на знімальному майданчику, маючи близько ста знімальних днів. І приблизно в той же час я почала потроху викладати акторську майстерність дітям.
Чесно кажучи, я не маю жодних комплексів з приводу того, що не граю в національному театрі. У мене завжди було багато цікавої роботи, і я була творчо реалізована, тому ніколи не переймалася тим, що не виконую роль третьої двоюрідної сестри Джульєтти на сцені якогось національного театру. Але після тих кастингів минуло кілька років, і так склалося, що я стала частиною чудового Малого театру.
– Чим особливий Малий театр? Я саме про атмосферу вашого театру?
– Гадаю, насамперед цінність полягає в історичній будівлі нашого театру та його розташуванні (вул. Гончара 33. – Авт.). А для мене особисто важливо, що це камерний театр, де робота на сцені завжди відбувається, ніби на крупному плані. Глядачі тут знаходяться зовсім близько до акторів, і в тебе немає можливості помилитися чи збрехати, бо все дуже помітно. Важливо також, що у нас в театрі немає штатного режисерського складу, а постановки здійснюють завжди особливі люди, які приходять до театру не випадково.
От дві мої останні вистави – мені неймовірно пощастило з ними, адже їхнім режисером став наш актор Юрій Кулініч (“найкращий актор року” за версією двох національних кінопремій за фільм “Погані дороги” (2021). – Авт.). Юра має другу освіту режисера, і він поставив у нас в театрі дві чудові вистави: “Сумнів” та “Урок”. Мені дуже подобається його підхід, сміливість та естетика. І саме в такій комбінації, коли режисер приходить до театру не заради гонорару, а прагне чесно втілити свою ідею, це надзвичайно важливо і дуже ефективно.
Фрагмент вистави “Маклена Граса” в Малому театрі (реж. Дмитро Весельський). Фото: надано Славою Красовською
Я грала богиню з величезними крилами і злітала на тросах у повітря
– Щодо акторської майстерності, я знаю, що ви маєте диплом Британської академії сценічного бою. Тобто ви вмієте красиво битися?
– Для того, щоб вміти відтворювати сценічні бої та виконувати трюки, потрібні постійні тренування та підтримка навичок, чого я зараз не роблю. Тому не можу сказати, що я це прямо вмію, але база є, і мені це цікаво. Вважаю, що актор повинен розвивати свої додаткові вміння, такі як верхова їзда, сценічний бій, гра на музичних інструментах тощо. Тобто розвиватися у всіх напрямках, які можуть по-різному бути використані в тій чи іншій ролі.
А щодо курсів, то мені пощастило, адже один знайомий актор у 2018 році привіз до України викладачів британської академії. Спочатку ми пройшли курс зі сценічного рукопашного бою. Це не бойові мистецтва, це саме сценічний бій, в основі якого лежать безпека, дотримання дистанції, правильні ракурси. Нас вчили, як створити ілюзію удару, але так, щоб партнер не постраждав і красиво відіграв, ніби його вдарили, а камера не зафіксувала прогалину між кулаком і обличчям. В основі завжди лежить безпечна дистанція, безпечні прийоми та ракурси, де камеру можна обдурити, створивши ефект реального контакту.
А на других курсах нас вже навчали фехтування на ножах та мечах. Це також дуже захопливо, але, знову ж таки, у мене є база та певне розуміння сценічного бою, проте для того, щоб поставити вражаючий бій для кіно, мені все одно потрібно провести тиждень у залі, щоб каскадери спочатку розробили постановку, а я все відпрацювала, бо без постійної практики ці навички не залишаються в тілі.
– Але все ж таки мечем помахати ви можете? Я вас бачу як войовницю в якомусь епічному фентезі, таку собі принцесу-воїна.
– Мечем красиво помахати можу, чому б і ні (усміхається). Був у мене фільм, короткометражка, яка, на жаль, так і не вийшла. Там була дуже ефектна сцена бою на мечах. Я грала богиню, забула її ім’я, і злітала у повітря. Моя богиня мала величезні крила, і мене підіймали на каскадерських тросах, щоб я потім з мечем приземлялася перед ворогами.
Фільм, де Слава зіграла богиню з крилами, на жаль, так і не вийшов. Фото: надано Славою Красовською
– Ви згадували, що почали викладати акторську майстерність дітям. І я знайшла у соцмережах вашу групу ARTISTIC – школу акторської майстерності, яка функціонує як повноцінний дитячий театр. Наскільки складно навчати дітей акторству? Адже дітей потрібно постійно чимось захоплювати.
– Безумовно, це непросто, тому що більшість потреб нашого колективу я задовольняю сама: вигадую концепції, пишу сценарії, бо у нас суто жіночий колектив – хлопців вже кілька років немає. Тому насамперед я маю підібрати матеріал, який підійде для суто жіночої команди. Цього року я підготувала виставу за мотивами оповідань про видатних жінок різних епох. У нас там присутні Одрі Хепберн, Фріда Кало, Леся Українка, Марія Кюрі – абсолютно різні жіночі постаті, які розповідають свої історії.
Окрім сценарію, мені потрібно з нуля розробляти візуальне оформлення, добирати музику, придумувати костюми та реквізит. На щастя, зараз у мене є помічниця – моя випускниця, на яку я можу покластися під час репетиційного процесу. Але вона у мене одна, а акторок цього сезону було шістнадцять. І, звісно, це велика відповідальність та значне навантаження, оскільки мені хочеться дати їм якомога більше. Ми виступаємо з виставами в Києві, а потім їздимо на фестивалі. Звісно, це все складно, але воно того варте, тому що я бачу, наскільки дівчатам це приносить задоволення. Я бачу, як вони захоплюються творчістю, і пишаюся своїми випускницями, які надалі пов’язують своє життя з акторською справою.
– Хтось із ваших випускниць вже досяг успіху як професійний актор?
– Моя випускниця – Марічка Хоменко. У січні я була на прем’єрі фільму за її участю – “Випробувальний термін”, а потім у Театрі імені Лесі Українки дивилася з нею виставу “Земля”, яку поставив Іван Уривський. Мені дуже приємно, що настільки відомий нині режисер звернув увагу на Марічку, помітив її серед усіх на студентському показі та запросив до своєї вистави. І це надає мені наснаги й далі вкладатися в моїх підопічних. Марічка надзвичайно талановита, від самого початку я була переконана, що ця дитина обов’язково має продовжувати займатися акторством. І для таких, як вона, я викладаю вже понад десять років. Щороку до нашого колективу приєднуються нові учасники, наразі у складі ARTISTIC одинадцять осіб.
– Що вам особисто дає ця робота з підлітками? Адже ви могли б увесь цей час присвячувати собі, своїм ролям.
– По-перше, мені це дуже добре вдається, і я давно усвідомила, що не можу позбавити світ такого чудового викладача, якщо я це роблю настільки добре. З вересня ми відновимо заняття і запрошуємо нових учасників до колективу ARTISTIC.
З колективом ARTISTIC на театральному фестивалі The fest the best в місті Вінниця. Фото: надано Славою Красовською
Я провела фокус-групу щодо того, чим повинен пахнути Андріївський узвіз
– Я не перестаю дивуватися вам. Ви і актриса, і педагог, а нещодавно я дізналася, що ви є засновницею бренду київських сувенірів “Панянка киянка”, власноруч створюєте ці сувеніри і присвячуєте їх Києву. Звідки виникла ця ідея?
– Колись давно один мій друг сказав, що в житті слід займатися тим, чого тобі самому бракує. І ця думка глибоко в мене вкоренилася. Я подумала, що якщо мені не вистачає “правильних” сувенірів, які можна привезти з Києва як подарунок, то це потрібно створити. Тут було важливо, щоб вони були невеликого розміру, підходили будь-кому і несли справжній київський дух.
А оскільки я безмежно люблю своє місто, то, як данину йому, вирішила розробити серію унікальних сувенірів у вигляді шоперів, аромасвічок та мила ручної роботи, де кожен аромат присвячений відомій київській локації.
До речі, мило я виготовляю власноруч і підбираю аромати дуже ретельно. Тому мило “Кіно в “Жовтні” пахне карамельним попкорном, “Побачення в парку”, присвячене парку Кіото, – сакурою, “Ранковий Ярвал” вражає пряним ароматом кориці – з нею у мене асоціюється ця прекрасна вулиця. Зараз у мене 13 ароматів, а чотирнадцятий з’явиться лише на Різдво. Але коли вийде мило “Андріївський узвіз”, офіційних запахів буде вже 14.
«Панянка киянка» – це про любов акторки до Києва. Фото: надано Славою Красовською
– А чим пахне “Андріївський узвіз”?
– Я ще не визначилася з ароматом, але вже провела фокус-групу щодо того, яким має бути запах “Андріївського узвозу” – асоціації у всіх дуже різні. І, можливо, я ще на Геловін презентую мило “Містичний Київ”. У мене є ще багато ідей щодо розвитку продукції “Панянка киянка” – вона живе в мені й кипить. Але головне – відчувати, що це комусь цікаво. Тому що я помітила, що багато хто роздивляється продукцію, але абсолютно не розуміє, що на ній зображено, чому це присвячено, для чого це потрібно.
Я вам більше скажу, люди іноді плутають кінотеатр “Жовтень” з Жовтневим палацом. Одній пані я якось демонструвала продукцію на ярмарку і кажу: “Ось мило, яке називається “Кіно в “Жовтні” – воно пахне карамельним попкорном”. А вона мені сумно так: “От тільки попкорну там немає”. Мені спочатку здалося, що вона понюхала мило і не відчула аромату попкорну, але вона пояснила, що в Жовтневому палаці попкорну не продають. І тут до мене дійшло, що пані ані за зображенням, ані за назвою не зрозуміла, що мається на увазі кінотеатр “Жовтень” на Подолі.
– Бачите, ви для неї зробили відкриття. Тобто з вашого боку це ще й просвітницька діяльність. А що для вас означає бути киянкою?
– Якщо чесно, то я не знаю, як бути кимось іншим. Коли мені було років сім, я вперше усвідомила, що, виявляється, в інших містах теж люди живуть і теж, наприклад, є школи. Мене тоді надзвичайно здивувало, що світ набагато більший, ніж я собі уявляла. Але я не можу ні з чим порівнювати, бо не знаю, як це – жити деінде. І це щастя, що я не знаю, бо відчуваю, що не витримала б тривалий час жити в іншому місті чи країні. І це щастя, що я не маю досвіду еміграції.
– Наскільки Київ змінився під час війни? Що вас тривожить, а що тішить у цьому місті? Хоча нині радіти є чомусь небагато, тому наше місто зараз виглядає дуже сумним.
– Воно сумне, але в ньому дуже багато підтримки. Англійською є такий вислів: “every cloud has it’s silver line”, тобто “у кожній хмарі є срібляста смуга”. Оця срібляста смуга – це та взаємопідтримка між містянами, яка виникає у складні часи. І це відбувається під час війни постійно. Наприклад, сусідка каже мені: “Якщо тобі складно йти в укриття з двома собачками, то приводь одну, я з нею побуду, пожалію її, а ти доглядай за другою”.
Нині в людях прокидається більш людяне ставлення до незнайомих чи малознайомих осіб, ніж це зазвичай буває у великому мегаполісі. Бо зазвичай ми всі тримаємося на дистанції, можемо не знати імен сусідів. Але коли настає біда, то доводиться гуртуватися, допомагати та підтримувати як знайомих, так і незнайомих – усіх.
Ніколи не забуду той живий ланцюг людей, які передавали воду в баклажках через чотири смуги Берестейського проспекту, коли ракети влучили в “Охматдит”. Це було неймовірно. І це свідчить про здатність українців об’єднуватися у важкі часи.
Коли Слава не грає, вона створює сувеніри для “Панянки киянки”. Фото: надано Славою Красовською