Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy
Нова збірка автора і військового Павла «Паштета» Білянського “Будь ласка, не бійся” була створена вже після початку повномасштабної агресії. А в березні він став володарем Національної відзнаки України імені Тараса Шевченка у категорії «Проза» за автобіографічний твір про війну “Битись Не можна Відступити”. За його словами: “Я літератор, тепер у мене є і посвідчення від держави, “шевченківська”, а потім сумно додав, що дуже бажав би, “аби роману “Битись Не можна Відступити” не було. Якби не було війни. І щоб герої твору залишились в живих”.
Репортерка Коротко про відвідала зустріч із Павлом Білянським щодо появи нової збірки в межах проєкту “Тет-а-тет у книгарні” і довідалась про таке: чому автор переконаний, що подвигів на війні не має бути, про специфіку армійського гумору, про те, що допомагає зберігати здоровий глузд, про відвагу і страх.
Мені приснився Всевишній зі словами: «Ти ж давав мені запевнення писати”
– Павле, питання нехитре і непросте водночас: як ви творите книги?
– Пальцями по клавіатурі – клац-клац-клац (усміхається). Якщо серйозно сприймати літературну діяльність, то основне – займатися цим регулярно, як і будь-чим іншим. Тому створити книгу просто, головне кожен день писати хоча б речення. За 500 днів у вас буде книжка. Важливо це робити щодня.
Всі книжки Павла «Паштета» Білянського. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy
– “Майстерня” автора на фронті – в яких умовах ви там працюєте? Чи є у вас стіл? Чи, можливо, ви пишете на коліні?
– Все в мобільному: приєднуєшся до певного “старлінка” – і вперед. Інколи надиктовуєш у нього, коли треба щось швидко, чи робиш нотатки. А зараз вже є ноутбук, і якщо маєш хвилинку перепочинку, можеш думки зафіксувати в ноутбуці та перекинути в який-небудь Google Doc, а потім переглянути. Знову ж таки, чимало я писав, одразу публікуючи у Facebook, а потім з цього формував.
Проте трапляється, що прагнеш щось запам’ятати, та немає часу занотувати, і ти фіксуєш лише слово, а потім гадаєш: “Боже, про що це йшлося?”.
– Чим дві ваші збірки -“Битись Не можна Відступити” і ваша щойно видана четверта “Будь ласка, не бійся” – будуть різнитися? Щоб не повторювати, що обидві про війну.
– У новій книзі не буде жодного бою. Це збірка про початкові дні захисту Києва, про тероборону, яка в той період перебувала всередині міста і чула тільки про бої. У книзі не буде жодного загиблого і лише один поранений. Тобто це книга про війну без війни, але з відчуттям тих перших днів, коли ми зовсім не усвідомлювали, що діється навколо. Більшість, з ким я розмовляв, хто вижив з тих часів і більш-менш адекватний, всі мені говорили й говорять одне й те ж: ми всі вважали, що це триватиме місяців три і або нас вб’ють, або все завершиться. Інших думок не було.
– Ви більше пишете для читача сьогоднішнього чи для того, хто в майбутньому прочитає ці тексти і глибше зрозуміє, як ми тут жили?
– Маю типову історію щодо цього: після “Битися…” був тривалий відрізок часу, коли мені зовсім не писалося. Я почувався розгубленим. Ніяк не міг зібратися, щось шукав. Все було важко. І ось у мене була відпустка – я дуже сильно випив, буквально до втрати свідомості, і заснув. І посеред ночі мені приснився Всевишній. Абсолютно серйозно. Він сів навпроти мене та говорить: “Я ж тебе врятував. А ти мені що говорив? Які слова ти промовляв, коли навкруги все вибухало? Ти ж запевняв мене, що будеш писати. А що ти зараз робиш? Чи бажаєш назад?”. І далі суворо сказав: “Пашо, пиши”. І я прокинувся зі словами: “Добре, я все зрозумів”. І після того Паші стало простіше, і Паша пише. Я кожного дня щось записую, навіть якщо це речення – і все добре.
– Кажуть, що на війні немає невіруючих. Що ви скажете про це?
– Як стверджував мій командир взводу, на війні вірять всі, але кожен у щось своє. А невіруючих людей на передовій я не зустрічав. Просто не всі вірять у Бога, або не всі вірять у православного чи католицького Бога. Переконаний, коли наша група їхала на штурм, в небо піднімалося безліч молитов, проте кожен молився про щось своє. Людині, яка постійно поруч зі смертю, потрібне усвідомлення, що, крім смерті, існує ще щось. Це необхідно – так легше воювати і легше помирати.
З кураторкою проєкту «Тет-а-тет у книгарні» та ведучою зустрічі Тетяною Власовою. Фото:.facebook.com/knyharniaye
“Гумор – це показник інтелекту. Жартівливим може бути людина, яка глибоко мислить”
– Знаю багатьох людей, які, читаючи ваші праці, плачуть. Це та емоція, яку ви прагнете викликати у людей?
– Ні, там є з чого посміятися, адже я за те, щоб текст був емоційним. Які в нас емоції діють? Сльози та сміх. З цим і працюєш завжди. Коли я працював на кладовищі та вчився писати історії про поховання (збірка «Я працюю на цвинтарі». – Ред.), я в декілька речень втискував і жах, і сміх, адже ці випадки траплялися зі мною. Наприклад, до мене прийшли люди, вони тільки-но поховали матір, і в них все було складно. Вони, засмучені, щось в мене питають, а я розумію, що вони не потребують відповіді, бо прийшли до мене, щоб лише заповнити порожнечу у своїй душі.
І тут залетів джміль та почав літати по офісу, і я думаю: вижену його. І так випадково ногою махнув, а він стриб – і в штани. Неприємно. Я почав знімати штани і кричати: “Рятуйте!”. І ось по офісу в трусах стрибаю, а потім обертаюсь, а вони стоять і сміються. Я кажу: “Вибачте, злякався”, а вони: “Все супер: життя, джмелі, люди в трусах, норм!” – і пішли.
– Якщо говорити про гумор і баланс між жахіттям та сміхом, це зараз дуже властиво українцям, адже у світі – апокаліпсис, а ми створюємо меми і жартуємо. І це нас дуже рятує. Для вас гумор – самотерапія чи ви використовуєте інші способи захисту від жаху навкруги?
– Насамперед я вважаю, що гумор – це показник інтелекту. Жартівливим може бути людина, яка глибоко мислить. Нерозумні люди не вміють жартувати – вони лише повторюють жарти, і то невлучно. Щоб пожартувати, необхідно виконати велику роботу над собою. Мені завжди це вдавалося, тому вважаю себе достатньо розумною людиною (сміється). Жарти роблять людину людиною. Чим ближче до передової, тим більше сміху, він стає простішим і щирішим, а також якимось безглуздим і постійним. І це нормально. Найбезглуздіші жарти, які я чув, це жарти, коли вирушаєш на штурм чи на “нуль”. І всі з цього сміються, бо сміючись, ти смієшся не тільки над жартом, ти смієшся над смертю і над власним страхом. Смієшся над тим, що відбувається, залишаючись людиною.
Але знаєте, не варто говорити про жарти і не пожартувати. Я цей жарт вже декілька разів розповідав, і ним завжди перевіряю, скільки тут військових, а скільки цивільних. Якось ми були на штурмі, і товаришу відірвало ногу. Ми його відтягнули в безпечне місце і чекали евакуації. І тоді до нього підійшов наш боєць і сказав: “Слухай, ти просто невірно бажання новорічне сформулював. Потрібно було загадати стати стрункішим на 20 кг, а не стати легшим на 20 кг”. Ось такі жарти на передовій.
Книга «Будь ласка, не бійся» вийшла у видавництві Vivat. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy
Коли зникає відчуття страху, це не добре. Звикати не можна
– Що у війні для вас стало несподіванкою? Про що ви не знали, поки не потрапили на війну?
– Насамперед я вважав, що буду більше боятися. Проте це не означає, що я сміливий, це більше про мій психологічний стан. Один мій товариш стверджував, що кожній людині визначено власну кількість страху, яку він може витримати. У кожного всередині є місткість, яка збирає твій страх – у когось це рюмочка, а в когось відро. У мене місткість звичайна, адже були моменти, коли щось трапляється – у людей навкруги паніка, а я думаю: “Ще нормально, впораємось”.
А ще я остаточно зрозумів, що на війні не маєш особистого простору, тому потрібно вміти налаштовувати спілкування, знаходити спільну мову з кожним. Треба, щоб тебе знали, адже якщо тебе не знають і не пам’ятають, можуть і забути.
Також потрібно постійно вчитися, розвивати свої вміння. Адже якщо не стаєш кращим, то ти нікому не цікавий, і тоді тобою будуть закривати різні прогалини. А фахівця завжди цінують в кожному війську. Адже у цивільному житті фахівця звільнив і найняв іншого, а у війську не факт, що знайдеш, і не факт, що звільниш.
Раніше я думав, що війна – це побігав-постріляв, але ні, війна – це тяжка робота, яку необхідно знати.
– Скільки часу минуло, перш ніж ви це зрозуміли, усвідомили та змирились?
– Дуже швидко. Коли мене на початку служби поставили щось охороняти, і перший полковник накричав на мене, назвавши “тупим придурком”, адже я чогось там не розумію, я подумав: “Я ж не тупий придурок”, а отже, треба щось змінювати і переходити до тих, хто не тупий і не придурок. І я приєднався до розумних. Тобто ситуація спонукає тебе розвиватися.
В армії завжди маєш вибір: можеш бути звичайною піхотою, яка бігає, щось копає, ховається по норах і так далі. Або опанувати щось, наприклад дрон чи щось інше, і ти вже не звичайна піхота, а досвідчена людина, яку більше цінують, адже фахівця треба навчати.
Згодом ти показуєш себе як людину, яка може керувати іншими людьми, до якої дослухаються, і ти стаєш ще більш потрібною людиною. Чим менше в тебе навичок, тим менше ти важливий.
В тероборону Павло Білянський записався в лютому 2022 року. А потім склав присягу. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy
– Ви згадали про “страх”. Що відбувається з ним на передовій, де небезпека є кожної миті?
– Страх зменшується, і ти звикаєш до цього відчуття. Пам’ятаю, як я вперше заїхав в нори та траншеї, в які летіло все, що могло летіти. До цього ми штурмували, заходили-виходили, але не сиділи, не тримали оборону. А тут мені дали наказ замінити командира на ділянці, де військові тримали оборону. І я приїжджаю, а мені так моторошно, що я день просто сиджу в норі – в касці, в броніку, з автоматом – і боюся вийти. Навкруги все вибухає, а я тремчу й думаю: “Що я тут роблю?”
Бійці мені кажуть: “Ходімо, ми тебе проведемо, покажемо наші позиції, призначиш чергування”, а я їм з нори: “Ви ж до мене це самі якось робили, то й робіть далі – це мій командирський наказ”. Годин двадцять я так просидів, а потім настала ніч, все стихло, і я таки виповз зі сховку.
Ми на тій позиції просиділи тижні зо два, і вже на третій день я був “на шльопках”, у футболці. І якось прийшли розвідники, яких треба було відвести в потрібне місце. І ми вирушили. А вони у броні, а я “на шльопочках”. І хлопці дивуються: “Ти монстр. Зовсім немає страху”. А я посміхаюся – ех ви, ще не обстріляні! – і пригадую, як боявся ніс з нори висунути (сміється).
Проте з іншого боку скажу: правила безпеки не можна сприймати як жарт. Якось ми сиділи втрьох з побратимами ось так “на шльопках” і готували каву. Пролунав свист міни, ми вдвох впали, а третій ні. Міна вибухнула, і його зачепило уламком по скроні. Було багато крові, адже на голові багато капілярів. Ми рану заліпили та викликали евакуацію. Нічого страшного. Він нормально говорив і поїхав до шпиталю. А ми сидимо і думаємо: теж так хочемо – поїхати з подряпиною, а там нормально поїсти, прийняти душ. Наступного дня поранений впав у кому, адже від того удару у нього почалася внутрішня кровотеча, хоча спочатку все було добре. Тому, коли зникає відчуття страху, це не добре. Звикати не можна.
– А що таке сміливість на війні – відсутність страху чи щось інше?
– Послухайте, бояться всі. Проте сміливі бояться і діють, а боягузи бояться і не діють. Іншої різниці не існує. Мені не подобається, коли розповідають про подвиги, адже подвиг – це збіг безглуздя, дурості, некомпетентності керівництва та необхідність щось із цим робити. Подвигів не повинно бути, адже війна – це робота, і якщо все добре організовано, все працює, то навіщо подвиги. Нехай буде нормальна спокійна робота зі знищення ворогів. І все буде чудово.
«Бояться всі. Просто сміливі бояться і роблять, а боягузи бояться і не роблять». Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy
Треба ставити собі цілі, не дивлячись далеко вперед, і досягати їх – це допомагає зберігати здоровий глузд
– Між цивільними і військовими завжди є провалля. Після перемоги військові повернуться. Чи треба цивільним їх боятися? Я вас слухаю, і ви наче абсолютно нормальний. Проте завжди є нюанс.
– Скажу так: на кожного, хто перебуває безпосередньо на передовій, воює і бачить смерть, припадає багато військових, які не бувають на передовій. Їх робота важлива, адже вони ремонтують автівки, привозять зброю, готують їжу і роблять багато чого іншого. Але в них не буде такого ПТСР.
З мільйона військових, які повернуться додому після перемоги, жорсткий ПТСР може бути лише у декількох сотень – в масштабі країни це невелика цифра.
Щодо мене, от ви кажете, що я нормальний, то розповім вам випадок зі свого життя. Приїхав я до Києва у відпустку безпосередньо з зони бойових дій, а дружина на зустріч зі мною приїхала з Карпат. І посеред ночі я прокинувся і зрозумів, що лежу в посадці, наді мною дрон і поруч немає хлопців. Думаю, дізнаюсь, чи є росіяни. І в цей момент дружина говорить: “Все добре”. А я думаю: “Не все добре”, ну і вирішую, що мене зараз уб’ють, але хоч одного я з собою заберу. Це не жарт.
Дрон у моєму сні – це була лампочка від кондиціонера, яка світилася у темряві над головою. І дружина далі зазвичай розповідає, що в ту мить вона усвідомлює, що має лише кілька секунд, щоб сказати чоловікові щось правильне. І тоді вона командним голосом крикнула: “Відставити!”.
– Так, по-військовому відреагувала.
– Вона у мене прапорщик 92-ї бригади, тому швидко розуміє, що треба говорити. Дякувати Богу, все нормально завершилось. Тож якими ми повернемось? Прірва буде, проте хочу сказати дещо заспокійливе: ми не перша країна, яка це переживає. У нас велика перевага, адже коли американці поверталися з В’єтнаму чи радянські солдати з Афганістану, всі вони поверталися як загарбники. Вони не мали морального виправдання своїм діям. Ми повертаємось, як люди, що захищали свою державу, своїх людей, тобто морально ми у виграшній позиції. Тому це складно, проте набагато простіше, адже ми від початку вже на правильному боці.
– Що особисто вам допомагає, як ви казали, “тримати кукуху”?
– Я не знаю. Іноді здається, що немає ніяких сил це робити. Іноді начебто все добре. Все як у всіх – діти, родина, обов’язки. Так сталося, що ми з Павлом Казаріним (військовий, письменник. – Авт.) були спочатку в теробороні в одному підрозділі і в один день склали присягу. Нещодавно він мені надіслав фото наших двох довідок, в які вписані від руки прізвище, підпис та присяга, – зі словами: “Ось коли ми з тобою душу продали” (усміхається). Це допомагає – ти склав присягу і це твій обов’язок. Складно. Іноді не хочеться цього робити, проте це нормально. Це емоційні коливання. Вони є у кожної творчої людини: “Я геній – я нікчема” або “У мене є сили, бо я знаю, що у мене там рідні – у мене немає сил, все, кінець, ми усі загинемо”.
Кажуть, що нормально працює таке: коли люди біжать марафони на великі дистанції, вони ніколи не думають про всю дистанцію відразу. Вони біжать від куща до куща, від повороту до повороту. Треба ставити собі такі цілі, не дивлячись далеко вперед, і досягати їх. Мені допомагає письменництво, адже я можу сказати: “У мене вийшла книга, це чудово, адже я зробив щось важливе”. Тобто щось після мене залишиться, і від цього немає відчуття, що я змарнував час.
В лютому 2022 року Павло Білянський разом з Павлом Казаріним опинились в одному батальйоні тероборони. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy