Фото: ФБ Ирина Федишин
Ірина Федишин вміло поєднує вдалу співочу діяльність, виховання дітей (Ірина з чоловіком і її продюсером Віталієм Човником ростить двох синів) та благодійність. Як їй це вдається, звідки вона черпає сили та наснагу, а також про пісні, присвячені війні, Ірина поділилася з журналісткою Коротко про.
“Пробачаю, але враховую”
– Ірино, ваш приклад викликає захоплення – і як благодійника, і як артиста. Особливо дивує, що ваше ім’я, на відміну від багатьох інших українських зірок, не фігурує в жодних негараздах. Як вам це вдається?
– Я не люблю вступати в суперечки. Завжди слід до всього ставитися розважливо, приймати рішення не під впливом емоцій, а обдумано. Якихось особливих правил немає. Я дуже віддана своїй роботі. Завжди звертаю увагу на себе. Можливо, тому мене це все обходить стороною. Коли сконцентрований на своїй творчій ниві – на інших не зважаєш, міркуєш, як стати кращим, як поліпшити пісню, про концерти.
– Але, мабуть, у вашому житті подібні ситуації траплялися – їх не оминути. Чи швидко прощаєте?
– Я пробачаю, але беру до уваги. Довіри, звичайно, вже не буде.
«Половина часу – на благодійність. Інакше не виходить»
– Коли переглядаєш ваші сторінки в соціальних мережах, складається відчуття, що благодійна діяльність у вас майже переважає мистецьку…
– Так, люди бачать тебе на сцені і не знають, що відбувається поза нею. У мене Олежик, мій менший син, вже кілька разів питав: «Мамо, чому у вас в інстаграмі самі автомобілі?» (Ірина на квітень 2026 року передала на передову понад 450 машин. – Авт.). Я відповідаю: “Олежику, ми допомагаємо армії”. А що поробиш? Дійсно, благодійність зайняла 50% часу точно. Мого особистого часу, роботи, зусиль, зосередженості. Тому що час такий. Бо по-іншому неможливо. І хочеш чи не хочеш, а мусиш боротися та допомагати Збройним силам України визволяти країну.
– Якими саме речами доводиться жертвувати через таке перевантаження?
– Жертвуєш власною творчістю. Цей час я могла б вкладати у твори, створення кліпів, але обираю – благодійну діяльність. Потрібно не лише зібрати кошти, їх потрібно певним чином використати, придбати машини. У нас постійно ведуться перемовини, як їх придбати, доставити, отримати, як їх відремонтувати. Значна частина часу у нас із Віталієм йде на спілкування з військовими.
Особливо у Віталія. Він дуже міцна людина. Має надзвичайно сильний характер. Люди, які займаються волонтерством, розуміють, чого це коштує: купити, перевезти з документацією, потім цей транспорт “поставити” на військову частину. Це дуже непроста робота. Віталій зранку до вечора цим живе. Після гастролей ми навіть не встигаємо відпочивати: хлопці чекають. Це безперервний робочий процес.
– Скільки людей налічує ваш колектив? Скільки людей допомагає вам у підтримці ЗСУ, організації виступів?
– Здебільшого, все тримається на нас із Віталієм. Є волонтери, які їздять на кордон і забирають там транспорт. Машина, наприклад, прибула з Англії, її доправили на кордон, і тут вже наші люди переганяють її сюди, оформлюють документи на наш фонд і допомагають нам на ремонт завезти, на фарбування. У нас немає офісу та безлічі працівників, як можна подумати. Хотілося б зробити значно більше. Це нелегко: дзвінки з ранку до вечора, потрібно вислухати, занотувати – яка бригада, у чому потреба, наскільки критично.
Дехто дивується: навіщо ви стільки на себе берете? Але… четвертий рік війни. Ті ж машини виходять з ладу дуже швидко. Вони не простоюють. Немає потреби мені наймати людину, щоб ще хтось окремо за це відповідав. Я сама за це відповідаю, сама підтримую зв’язок із хлопцями. І віддаю тим, кому, як відчуваю серцем, ця машина вкрай потрібна, у кого пошкоджена. Але ти розумієш, що ти не можеш забезпечити транспортом увесь фронт. Але робиш максимум, що в твоїх силах.
З віртуозом Євгеном Хмарою у Ірини склалася творча спілка. Фото: ФБ Ірина Федишин
Війна підкреслила, що важливо
– Чула, що перші два роки війни ви працювали безкоштовно, взагалі не брали грошей за виступи.
– Так, все віддавала хлопцям. Ми з Віталієм до війни дуже активно працювали і в Україні, і в Америці, і в Європі. Була можливість.
– А вам не було боязно, що кошти рано чи пізно закінчаться? Дітей потрібно навчати, та й взагалі…
– А що, власне кажучи, людині потрібно в житті? Коли війна, коли ти усвідомлюєш, що хлопці живуть там у пеклі: в окопах взимку, в холоді, ризикують своїм життям… Думати про те, щоб поїхати зайвий раз на відпочинок чи придбати зайву пару штанів? Це абсолютно зайві речі зараз. Цінності зовсім інші. Ти розумієш, що ці гроші можна передати бійцям, слід заощадити. Що зараз не час для відпочинку, для якихось непотрібних витрат. Можна жити скромніше.
– Творчість – це єдина жертва, на яку довелося піти через війну?
– Звісно, це виснаження, це і здоров’я, безсонні ночі, важкі гастролі… Не завжди вчасно поїсти, це перельоти, зміна кліматичних умов… Не виспишся: тому що о третій годині ранку треба підніматися та бігти на літак, знову виходити на сцену… Віддаєшся повністю, щоб ці кошти зібрати, бо вони самі не з’являються. Потрібно дуже добре попрацювати, щоб ці машини ми могли придбати. Не тільки фінансами жертвуєш. Без моїх прихильників, які відвідують концерти та роблять пожертви, я не змогла б, звичайно, це зробити.
– Артисти часто ставлять собі високу мету щодо кар’єри – вийти на міжнародний чи європейський рівень, у декого є авторитети, на яких рівняються. Наскільки я розумію, це не про вас, якщо ви жертвуєте і творчістю, і прибутком?
– Зараз про це дійсно якось не думається. Не на часі. Треба таки перемогти, а потім уже… Все це не має значення, тому навіщо зараз будувати якісь плани. У мене такі життєві переконання, таке виховання батьків. Розумію, що має цінність, а що – ні. Війна це дуже чітко показала. Ось прилітає ракета – і абсолютно нічого не залишається… Життя – найдорожче, а все інше – це просто зовнішній лоск. А плани? Найближчі – переможемо, тоді будемо жити вже на повну. Тоді з’являться нові мрії, плани.
Бійців, яким співачка передає машини, вона називає як близьких – “хлопці та дівчата”. Фото: ФБ Ірина Федишин
Допомагати – за власні кошти
– Деякі артисти під час війни перестали писати, виступати – настав якийсь застій. У вас не було такої перерви, коли нічого не хотілося?
– Ми одразу почали виступати з доброчинними концертами. У перші дні війни саме приїхав до Львова Євген Хмара, наш піаніст-віртуоз. Я з ним сконтактувала, кажу: «Євгене, давай підтримаємо наших військових, людей, які приїжджають зі сходу України». Я бачила це під фортепіано. Навіть запальні пісні, але під фортепіано, більш спокійні версії – це було дуже зворушливо. Ми з Євгеном об’єдналися та одразу почали давати виступи та допомагати.
Спочатку, пам’ятаєте, не було ні взуття, ні спорядження, ні бронежилетів – нічого. І ми почали із взуття, потім бронежилети, військове спорядження, дрони. Окрім машин, багатьом допомагали – вже згодом ми зосередились на автомобілях. А у травні 2022 року я усвідомила, що треба їхати та збирати кошти за кордоном. Цього ж місяця був перший виступ в Іспанії. Почали активно гастролювати з благодійними концертами.
– Ви знали, що збори в Європі та Америці будуть більшими, чи тут пожертви значно зменшилися?
– На початку відкривали картку – надсилали кошти. Тобто кожен намагався щось робити. Якось я зрозуміла, що більше не хочу просити, показувати номер картки… Хочу це робити самостійно. Своєю працею. І це набагато цінніше. Якщо люди надсилатимуть гроші, потім можуть сказати: «Ти там десь у Карпатах сидиш за наші гроші». Ні. Треба змінювати підхід, давати виступи та віддавати на ЗСУ кошти, зароблені власною працею.
– Зараз багато артистів зосередилися на військовій тематиці – у декого майже всі пісні про війну. Ваш образ із войовничою тематикою не поєднується, але наскільки війна вплинула на вашу творчість?
– У мене дуже багато пісень про війну – за чотири роки це все воєнна тематика. Не знаю, чи в когось із артистів є стільки військових пісень. “Нас весна не там зустріла”, пісня “Буча”, яка вийшла на третій день, коли стало відомо про ті звірства. Мені священник надіслав вірш: я читаю, і в мене сльози градом з обличчя течуть. Сідаю за фортепіано – і одразу народжується музика. Того ж дня іду на студію та записую вокал. Потім були пісні “Я живий”, “Рана”.
Добре, коли є підтримка. Але це найскладніші періоди. Найглибші болючі рани, які наносить нам війна, лікує любов. Це та найпотужніша річ, здатна повернути людину до життя. Про це у моїх піснях. Пісня «Журавлі» – це присвята загиблим хлопцям. Це все про війну. Під час війни я комерційних пісень не видавала. Розумію, що вже чотири роки минуло, людям треба пропонувати інший контент, легший…
Всі нові пісні Ірини про війну, життя та Україну. Фото: ФБ Ірина Федишин
«Родина мене стабілізує»
– А як взагалі даєте раду з емоційним навантаженням? Як на вас діють усі ці повідомлення про війну, втрати? Багатьох вибиває з рівноваги, і люди взагалі не можуть творити.
– Я, звичайно, в курсі подій – читаю всі новини, телеграм-канали, але… Я не знаю, як це пояснити. Мене стабілізує моя родина. Це найбільша цінність, яку має кожен із нас: діти, батьки. Є для кого жити, для кого працювати. Незважаючи на всі жахливі звістки, ми повинні жити далі: дарувати дітям радість, надію… Зібрати себе до купи після цих новин, вийти з ними погуляти, зробити уроки – і ти відволікаєшся.
– Перед військовими наскільки часто вас просять виступати?
– Часто. Це дуже відповідальні виступи, непрості. Але я дуже радію, коли бачу хлопців після концерту, коли вони посміхаються, коли вони дійсно радіють. І це важливо. Музика зцілює.
– Хотілося б поговорити про ваших дітей. У вас два хлопчики. Чи не хвилюєтеся ви, як мати, що через декілька років вони можуть опинитися на війні?
– Я сподіваюся, що війна закінчиться, і роблю для цього все можливе з чоловіком, щоб вона не торкнулася наших дітей. Насправді ніхто не знає, що на кого чекає в житті. Як би людина не розраховувала, не передбачиш напевно. Потрібно жити чесно. Скільки випадків, коли люди тікають від війни та гинуть за кордоном. Як має бути, так і станеться. Я вважаю, що на Україну чекає дуже велике, світле майбутнє. Це буде чудова, квітуча держава. Сюди приїжджатимуть багато хто. Зараз якась ненормальна ситуація у світі. І в мене такі відчуття, що навіть невідомо, де буде безпечніше перебувати: чи за кордоном, чи в Україні. Тому краще триматися своєї землі та робити все, щоб допомогти своїм хлопцям.
Сім’я для Ірини – точка заземлення. Із синами 14-річним Юрієм (ліворуч) та 10-річним Олегом та чоловіком Віталієм. Фото: ФБ Ірина Федишин